Сьогодні 22 березня 2022 року виповнилося 180 років від дня народження Миколи Лисенка – засновника української композиторської школи, патрона Львівської національної музичної академії. Перечитала з великим інтересом багато гарних, доцільних і сповнених любові дописів колег, і, оскільки працюю над великою ювілейною статею, хотіла б теж у цей особливий день поділитись деякими міркуваннями.
Цей ювілей особливий ще й тому, що урочистості, котрі планувались на нйближчі кілька місяців, затьмарені війною – кривавою безглуздою авантюрою мордору. Але Лисенкові не звикати: пригадаймо, як в 1942 р. його ювілей в Галичині відсвяткували всупереч німецькій окупації. Як в повоєнному СРСР-і з нього ліпили “революційного народного композитора”, тихцем вилучаючи з повного зібрання творів такі шедеври як солоспів “Гетьмани” до слів Шевченка чи духовні композиції, а його оригінальну яскраву творчість зводили до вторинної ролі вірного послідовника кучкістів. У цьому кривому дзеркалі ідеологічної інтерпретації геть губились найважливіші сутнісні засади його романтичної естетики і етичні наративи, які ми й до сьогодні до кінця ще не опрацювали в музикознавчому дискурсі, а найголовніше – не впровадили в масову суспільну свідомість. Натомість все ще живі численні симулякри у сприйнятті його об’ємної спадщини. Докладніший їх аналіз, причину їх появи і спростування постараюсь дати у більшій науковій статті, але у ювілейний день у короткому дописі бодай окреслю, чому за 110 років після смерті нашого великого класика ми так до кінця не збагнули, яким скарбом володіємо.
Перший, дуже прикрий і принизливий “фальшивий образ” Лисенка – твердження про його локальність, замкнутість суто в національній тематиці, опорі тільки на фольклор, відтак невідповідність високим європейським стандартам. Ну, звісно, якщо ставити з його опер тільки “Наталку Полтавку”, з хорових не виходити поза межі кількох творів, як і з вокальних обмежитись кількома популярними, то можна пройти повз такі його досягнення, як сецесійна новаторська опера-хвилинка “Ноктюрн” і не менш новаторська за драматургією “Енеїда”, як “Утоплена”, яка дала поштовх до ритуальних “опер-дійств” ХХ ст., як фортепіанна “Українська сюїта у формі старовинних танців” та багато інших…
І ось цей останній твір виводить нас на ще одну надто важливу для Лисенка сферу: художньо переконливе поєднання національного мелосу з бароковими моделями (на 15 років пізніше до цього ж принципу звернеться Гріг у своїй сюїті “З часів Хольберга”), і надалі в багатьох Лисенкових творах бачитимо вельми винахідливе сполучення стильових і жанрових елементів найрізноманітнішого походження, стилів і епох з національними звукообразами. Цю тезу варто дуже широко розвинути (почасти її обгрунтовують Т. Булат і Т.Філенко в праці 2009 р.) і розглянути в різних аспектах, не зупинятимусь на ній наразі довше.
Ще один прикрий і несправедливий докір Лисенкові – він, мовляв, незручний для співу/фортепіанного-хорового виконання/постановок на сцені. В мене на це знаходиться завжди одна відповідь: добре, що вам Берга зручно співати і Штокгаузена грати. А найкраще його спростував співак світової слави Павло Гунька, який записав всі солоспіви Лисенка з провідними зарубіжними співаками і – о диво! – ніхто з них не нарікав на незручності. Гадаю, така думка постала через внутрішню емоційну дистанцію, або – дозволю собі і таке припущення – комплекс національної меншевартості.
І ще перед нами дуже велике завдання: створити художньо вартісні і глибоко осмислені інтерпретаційні втілення створених ним музичних ментальних архетипів кордоцентризму і вільної козацької героїки. Гадаєте, що його колосальні Шевченкові полотна і обробки всього жанрового спектру пісенного фольклору, а передусім думного епосу – це така собі “опора на народну пісенність”, як писали в радянських підручниках? Нічого подібного, це такий потужний інтонаційний код українства, закладений в романтичну добу формування націй, який для поляків створили Шопен і Монюшко, для чехів – Сметана і Дворжак, для норвежців – Гріг (цей ряд можна продовжувати, зрештою і в німців його по-новому переосмислили Шуман і Брамс, а у французів – Берліоз). Тільки всі названі народи зуміли ці коди відчитати і вибудувати на них нове, співзвучне часові розуміння себе самих.
Перед нами це завдання зараз, у цей шалений час протистояння з вселенським диявольським злом, актуальне як ніколи. А ще не забуваймо, що Лисенко, як і Шевченко, як і Франко, володів пророчим даром, бо ж недаремно звернувся до Бога: “Боже великий, єдиний, нам Україну храни” – і неначе у відповідь завершив один зі своїх знакових творів – кантату “Радуйся, ниво неполитая” до поезії Шевченка колосальним пориванням і осягненням вершин: “Оживуть степи, озера Оживуть степи, озера, І не верствовії, А вольнії, широкії, Скрізь шляхи святії Простеляться”
Любов Кияновська
