Історія Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка в музичних формах

Історія Львівської національної музичної академії ім. М.В. Лисенка в музичних формах

             Щоразу звертаючись до історії Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка, доводиться задавати собі вельми непросте питання: а від якого часу цей знаний у світі навчальний заклад має право вести відлік свого існування. Від 1939 р., коли в окупованому радянськими військами Львові було об’єднано чотири різні навчальні заклади і постала консерваторія в тому вигляді, в якому ми її бачимо і сьогодні? Звісно, ні! Від 1903 р., коли українська громада краю заснувала Вищий музичний інститут, тобто суто національний осередок музичної освіти? Поза всяким сумнівом, теж ні, бо тоді довелося б викреслити із нашої освіченої спадщини Соломію Крушельницьку, Олександра Мишугу, Модеста Менцінського та багатьох інших митців, що становлять гордість українського мистецтва і навчались у консерваторії Галицького музичного товариства. То може сягнути до 1853 – 54 рр., коли власне і постала ця інституція? Очевидно, ця гіпотеза найбільш вірогідна і обґрунтована, як з огляду на офіційний характер навчального закладу, що має численні документальні підтвердження, так і завдяки видатним музикантам, які в ній викладали і нею керували. Але при тім не маємо права забувати і про попередників консерваторії ГМТ в царині музичної освіти

Про школу при Товаристві друзів музики, засновану в 1839 р., що мала класи навчання гри на інструментах.

Про Інститут співу при Товаристві св. Цецилії – дітище Франца Ксавера Моцарта, яке з’явилось на світ в 1826 р. (В 1926 р. Мечислав Солтис – тогочасний директор консерваторії хотів відзначати 100-річчя львівської музичної освіти, але колеги не підтримали його ідеї).

Врешті й перші, ще дуже скромні спроби систематизувати музичне життя наприкінці XVIII ст. заслуговують на згадку…

Якщо сам початок діяльності консерваторії викликає такі різні гіпотези, то що вже говорити про весь шлях її подальшого розвитку, усі складні суспільно-історичні перипетії, періоди піднесень і спадів, порозуміння і конфлікти з владою, здобутки і втрати. Як вмістити їх в короткий текст, що супроводжує світлини?

І тут на допомогу приходить сама музика, її ідеальні структури, в які можна логічно вкласти будь-яку сюжетну послідовність, а отже, і весь звивистий шлях, який пройшла впродовж століть Львівська консерваторія – Вищий музичний інститут – Національна музична академія. Доля видатного музичного закладу постає як об’ємний цикл, кожний етап якого відповідає окремій музичній формі.

Прелюдія (1796 – 1853)

            Ідея заснувати у Львові музичну академію виникла більше ніж 200 років тому. Ще у 1796 р. майбутній вчитель Фридерика Шопена, композитор та диригент Юзеф Ельснер організував у Львові Музичну академію, яка не була навчальною установою, однак змогла згуртувати кращі виконавські сили для культурно-просвітницької концертної діяльності. Ця інституція відзначалась великою демократичністю, оскільки вечорами разом збирались для музикування польські аристократи і скромні службовці, які приїхали з різних австрійських провінцій, професори університету і нечисленні на той час професійні музиканти. «Музичними академіями» називали й організовані Ельснером і його однодумцями прилюдні концерти, в яких брали участь також солісти – інструменталісти та вокалісти (серед них польські аристократи скрипаль граф М.Вієльгорський і співачка княгиня Яблоновська).

Наступним кроком до заснування вищого навчального музичного закладу в «столиці Галіції і Лодомерії», як від 1772 р. став називатись Львів у складі Австрійської імперії, стало «Товариство св. Цецілії», яке заснував у 1826 р. молодший син В. А. Моцарта Франц Ксавер Вольфганг. Окрім інших завдань, Товариство дбало і про музичну освіту, відкривши Інститут співу. Вперше хор товариства св. Цецилії виступив разом з оркестром та солістами 5 грудня 1826 р. у 35 річницю смерті В. А. Моцарта з виконанням під керівництвом славетного польського скрипаля Кароля Ліпінського знаменитого «Реквієму» у соборі св. Юра, що стало подією першого рангу, про яку писало багато газет Європи. Хор св. Цецилії виступав у Львові неодноразово з виконанням різноманітних програм, в т. ч. кантат самого Ф.К.В. Моцарта, інших львівських композиторів – В.Роллєчка, Гоффмана, Й. Медеріча детто Ґаллюса. Слава про його концертну діяльність неслася по всій Австрії. Франц Шуберт переказав йому в дар два свої твори. Проте Товариство і хор св. Цецилії разом із згаданим інститутом існували недовго і припинили свою діяльність у 1829 р.

Як переконує історичний огляд, протягом півстоліття громадськість Львова на різні способи прелюдіювала у напрямку професіоналізації музичної освіти. Відомо, що від 1822 р. були намагання утворити товариство аматорів-інструменталістів. В 1834 р. виникло “Товариство друзів музики” („Verein der Musikfreunden”). У 1836 р. воно налічувало вже понад 100 аматорів під керівництвом вельми заслуженого для музичної культури Львова композитора і піаніста Йогана Рукґабера протягом 1834-1838 рр. неодноразово виступало перед львів’янами з різноманітними концертами симфонічної та камерної музики. Їх активність та відданість музичній справі не лишилась непоміченою: У Відні був затверджений Статут Музичного товариства у Львові, дозволеного найвищим рішенням Його Величності дня 14 серпня 1838 р. № 21119/1537 та декретом Високої Придворної Канцелярії від 25 серпня 1838 року[1]. Його метою, як вказувалось в документі, стало піднесення та розвиток музики в Галичині шляхом влаштування благодійних концертів, регулярних щотижневих навчань-репетицій, систематична підготовка музичних кадрів.

При товаристві в травні 1839 р. розпочав свою діяльність музичний навчальний заклад «Інститут музики», яким керував австрійський музикант Йоганнес Рукгабер. Та лише з 1844 р. в ньому вже відбувалось навчання на  трьох відділах (факультетах) – вокальний, струнні інструменти (скрипка, віолончель, контрабас), духові інструменти (флейта, гобой, кларнет, фагот, валторна, труба, тромбон та інш.). Таким чином структура навчального закладу в цьому році була повністю сформована і як багатопрофільний навчальний заклад “Інститут музики” Галицького Музичного Товариства став повноцінно функціонувати лише з 1844 року. Відомості про заклад Галицького Музичного Товариства (Galizischer Musik-Verein) подаються в офіційному реєстрі “Schymatismus” за 1844 р. в розділі “Заклади освіти і викладання (Unterrichts- und Bildungs – Anstalten)”.  Успішно розвиваючись, “Товариство друзів музики” та інститут при ньому проіснували десять років.

Добре налагоджена справа припинилася внаслідок революційних подій 1848 р. Під час артилерійського обстрілу центральної частини Львова вщент згоріло приміщення, в якому знаходилось товариство, а саме, – редутові зали побіч старого театру (тепер вул. Театральна), а разом з ними бібліотека та музичний інвентар. Та діяльність цих осередків не минула намарно: вони стали прообразом найдієвішої музичної організації австрійської провінції – Галицького музичного товариства (ГМТ) і майбутньої консерваторії.

Канон (1853 – 1880)

            Революційні бурі проминули, і львів’яни, оговтавшись від військового конфлікту, знову повернулись до звичного способу життя, в якому завжди значне місце займала музика. Зусилля з відродження музичного товариства невдовзі увінчались успіхом: внаслідок декрету віденського Міністерства освіти з 8 листопада 1851 р. за №11037. Товариство знову отримало офіційний дозвіл на продовження своєї діяльності[2]. Проте організаційний період його відродження тривав доволі довго, незважаючи на те, що протектор Товариства – галицький намісник[3] наказав … декретом від дня 3 грудня 1852 № 7142 уконституювати це об’єднання та заснування музичної консерваторії як крайової інституції[4] .

Щоби пришвидшити процес, відбулись загальні збори “Товариства поширення музичного мистецтва в Галичині” (до назви Галицьке Музичне Товариство воно повернулося у 1860 р.) відбулися 4 грудня 1853 р. Директором Товариства було обрано не кого-будь, а самого бурґомістра міста К.Гепфлінґена-Берґендорфа, членами дирекції – капельмейстера Е.Бауера, адвоката Ю.Чайковського, судового чиновника, скрипаля-аматора Т.Яхимовського, піаніста і композитора Й.К.Кесслєра, адвоката, піаніста і композитора М.Мадейського, адвоката Ю.Проміньського, композитора доктора Райссіґера, піаніста і композитора Йогана Рукґабера, який став першим директором Товариства і консерваторії[5]. Товариство, виконуючи ухвали з 1852 та 1853 р., 1 травня 1854 року відкрило „школи” (відділи, класи) співу, скрипки та віолончелі новоутвореної консерваторії[6]. З тієї нагоди віддрукували святково оформлені афіші, що запрошували бажаючих відвідати імпрезу та записатись на навчання. За особистим наказом цісаря Франца Йосифа І на купівлю інструментів для школи було виділено 2000 золотих ринських та подаровано зібрання творів Й. С. Баха (3 томи). Для концертів і репетицій, в яких брали участь оркестри та хори “Товариства виховання музики в Галичині” (Der Verein zur Bevörderung der Tonkunst in Galiezien), а також учителі та учні консерваторії, винаймались відповідні зали. Це могли бути редутові зали театру графа Скарбка, зал в приміщенні міської ратуші, зал Стрільниці та ін. Дім адміністрації розташувався на вул. Вірменській, 122.

Йоган Рукґабер (1799 – 1876) народився у Відні в родині французьких емігрантів-аристократів, що втікали від гільйотини Великої Французької революції. Його справжнє ім’я – Жан де Монтальбо, проте, коли в 1809 р. батьки померли, то його усиновив гувернер, австрієць Йозеф Рукгабер. Музичну освіту він отримав під керівництвом Йоганна Непомука Гуммеля, відомого австрійського композитора, піаніста і теоретика словацького походження, учня В.А.Моцарта. Пізніше продовжив освіту в Парижі, проте, очевидно, приватно, бо в Паризькій консерваторії не допускались учні-іноземці. В двадцятих роках ХІХ сторіччя виступав у Львові, не лише як соліст, але й як концертмейстер Кароля Ліпінського. Коротка хроніка його виступів відображалась у тогочасній пресі. Від 1826 р. замешкав постійно у Львові, дуже активно діяв, як організатор музичного життя, піаніст, композитор, педагог, теоретик. Найважливішою справою його життя було заснування “Галицького товариства приятелів музики” (“Der Galizische Verein der Musikfreunde”) у 1838 р. Рукгабер став його першим директором; під його проводом товариство не лише розгорнуло надзвичайно інтенсивну концертну діяльність. але й спричинилось до заснування музичної школи, до просвітницької роботи в краї. Найбільший розквіт діяльності товариства припадає на 1842-1848 рр. Саме з ініціативи “Галицького товариства приятелів музики” до Львова у 1847 р. був запрошений Ференц Ліст, котрий настільки вподобав собі місто та  його меломанів, що провів тут цілий місяць. Сам Рукгабер виступав з концертами в багатьох європейських містах, в тому числі в Парижі, в середині 40-х років, де познайомився з Фридериком Шопеном. Останні роки життя Рукгабер, частково через хворобу, частково через те, що він як особистість і мистець належав до іншої епохи і не міг вже знайти себе в нових умовах, покинув керівництво Товариством і консерваторією, та присвятився композиторській та педагогічній діяльності.

 Отже, перший директор відмовився від керівної посади, заледве приступивши до роботи, тож і Товариство, і консерваторія опинились у досить скрутній ситуації. Деякий час функції директора виконував його заступник, Траугут Гордон, але вочевидь не надто успішно, бо вже невдовзі почався інтенсивний пошук нового очільника головного музичного осередку Львова. Це було нелегкою справою, враховуючи великі амбіції місцевих меломанів, що не погоджувались бачити на цій посаді будь-кого, а лише музиканта зі світовим іменем. Наприклад, під час концертів братів Генрика та Юзефа Вєнявських (один з концертів був даний на користь Музичного Товариства) відбулися переговори з обома, особливо великі надії покладались на піаніста Юзефа Венявського – але безуспішно.

Тоді керівники Товариства звернулися до іншого митця, який в грудні 1853 р. захопив львів’ян виконанням творів Фридерика Шопена, Кароля Мікулі, одного з найвидатніших учнів польського генія, що на той час мешкав у Чернівцях. І вже у квітні 1858 р. К.Мікулі розпочав свою кар’єру як директор Галицького музичного товариства і професор його Консерваторії. Мікулі був директором консерваторії у Львові від 1858 до 1887 р.

Композитор та піаніст, вірменин за походженням Кароль Мікулі (1821, Чернівці – 1897, Львів). Був учнем і асистентом Ф. Шопена в Парижі, паралельно вивчав композицію та теорію музики у Н. А. Ребера. У 1848-1858 рр. виступав у Франції, Італії, Австрії, у Бухаресті, Кишиневі, Києві, Львові, Кракові.

Протягом 1860-1880-х рр. Мікулі виступає як соліст-віртуоз, керує оркестром консерваторії, разом з Й. Вольманом (віолончель), З. Брукманом (скрипка), Й. Черни (контрабас), Марґулісом та Ґесслі – викладачами консерваторії та місцевими віртуозами – Мікулі влаштовує регулярні концерти камерної музики. Талановитий педагог, Мікулі на посаді професора фортепіано та композиції і контрапункту виховав плеяду видатних композиторів та піаністів: Мечислава Солтиса, Дениса Січинського, Станіслава Невядомського, Александра Міхаловського, Моріца Розенталя, Рауля Кочальського, Мєчислава Горшовського та десятків інших. Мікулі залишив значну композиторську спадщину: фортепіанні п’єси та обробки румунських народних пісень; сонати для скрипки з фортепіано; пісні на польські, французькі, німецькі та румунські тексти.

Як директор консерваторії Мікулі проводив підбір викладачів, слідкував за контингентом учнів, кількість яких неухильно зростала (90 – у 1858, 267 – у 1874, 390 – у 1885), викладав гармонію, контрапункт та композицію, а в 1859 р. запровадив та вів клас фортепіано. За його участі розробляються та затверджуються „реґуляміни” – документи, які визначали права та обов’язки директора, професорів та учнів. Були складені навчальні програми, які розширювалися і охоплювали чимраз більше спеціальностей та предметів. До них увійшли фортепіано, орган, скрипка, альт, віолончель, контрабас, флейта, кларнет, валторна, сольний спів, хоровий спів, контрапункт, музична форма, теорія музики, гармонія. З 1 липня 1870 р. започатковано музичні „пописи” учнів, які проводились двічі на рік.

Декретом намісництва у Львові від 18 вересня 1880 року консерваторія Галицького музичного товариства отримала офіційний статус.[7] В цьому була чимала заслуга Кароля Мікулі, завдяки чому поважна музична інституція, що за більш ніж 20-річний період свого існування могла похвалитись неабиякими здобутками, отримала свій офіційний канон.

Тема з варіаціями (1880 – 1939)

            У 1887 р., через постійні нападки опонентів та погіршення стану здоров’я, К. Мікулі залишає посаду директора консерваторії і відкриває власну музичну школу. Наступником стає його учень, вірний сподвижник, органіст та диригент Рудольф Шварц, який вже декілька років успішно виконував роль музичного керівника оркестру та хору консерваторії.

Хоча новий директор всіляко намагався продовжувати традиції свого видатного педагога і попередника Мікулі, а водночас дбав про створення матеріальної бази навчального закладу, залучав нових авторитетних педагогів, однак і Шварцові не вдалось уникнути гострої критики. Та попри всі критичні закиди, Рудольф Шварц залишається головою Галицького музичного товариства та директором консерваторії аж до смерті у 1899р.

Шварц Рудольф (нар. 23.ІІІ.1834 p. y Вадовіцах, пом. 25.V.1899 p. у Буковцах біля Санока) – педагог, піаніст, органіст, диригент, музичний діяч. Гри на фортепіано початково навчався у родинному місті, від 1856 p. жив у Львові, де став учнем К.Мікулі в консерваторії ГМТ (фортепіано, гармонія, контрапункт, вчительський курс). Від 1857 p. був членом ГМТ, понад 40 років концертував як скрипаль, альтист, органіст, концертмейстер. В 1866-67 рр. був другим диригентом опери у Скарбківському театрі. Від 1869 p. керував хором ГМТ, влаштовував концертні виступи. Від 1877 p. був професором консерваторії ГМТ (орган). У 1878 р. став заступником артистичного директора ГМТ, керівником хору. Після відставки К.Мікулі з посади артистичного директора у 1887 р. очолив ГМТ та консерваторію, але не занедбував концертної діяльності, виступаючи головно як диригент. Автор обробок народних пісень на чоловічий та мішаний хори, «Школи /гри/ на фісгармонії»[8].

З 1899 р. керівництво товариства і консерваторії переходить до польських музичних діячів. Серед них найбільшим авторитетом користувався композитор та диригент Мечислав Солтис. Він виграв конкурс на посаду директора ГМТ і консерваторії в жорсткій виборчій кампанії проти гідного супротивника – піаніста та диригента Генрика Мельцера. Протягом тридцяти років (до 1929) М. Солтис був незмінним директором консерваторії ГМТ (з 1919 р. Польського МТ). За директорства Солтиса значно зріс престиж консерваторії, зміцнилась матеріальна база. У 1906 р. врешті було побудуване власне приміщення ГМТ на вулиці Хорущизни, 7 (тепер філармонія на вул. Чайковського), в якому розмістилась консерваторія. У 1910 р. було освячено чудовий концертний зал, в стінах якого мали змогу демонструвати свою майстерність як молоді учні та випускники консерваторії, так і славетні гастролери.

Визначні заслуги М.Солтиса протягом тридцятилітнього перебування на посаді директора консерваторії ГМТ – ПМТ (1899 – 1929) торкаються багатьох сфер діяльності навчального закладу. В 1900 р. в звіті ГМТ зазначено ряд позитивних змін, впроваджених в консерваторії директором, зокрема: складення нової інструкції на зразок Регуляміну Віденської консерваторії, організацію учнівського симфонічного оркестру, підвищення вимог до виступаючих на т. зв. “пописах” (публічних концертах учнів). Для покращення навчального процесу, підняття престижу консерваторії ГМТ М.Солтис запрошував на викладацьку роботу відомих композиторів, інструменталістів, співаків: піаністів В. Курца з Праги, М.Задору з Берліна, кращих випускників консерваторії ГМТ Г.Оттавову, Л.Мюнцера, співака В. Висоцького, скрипалів В.Коханського, Й.Цетнера, віолончеліста Д.Данчовського, композитора Л.Ружицького, визначних теоретиків С. Нєвядомського, Фр. Нойгаузера та ін.

Постійно удосконалювались навчальні програми. В 1903 р. впроваджено обов’язковий хоровий спів, в 1911 р. – курс вищої виконавської майстерності для піаністів, а невдовзі і для скрипалів та курс ритмічної гімнастики за методом Е.Жака-Далькроза. В прийнятому в 1911 р. новому плані передбачалось впровадження інших обов’язкових та додаткових предметів, збільшувалась кількість годин на вивчення спеціальних дисциплін. Тоді ж підготовано новий Статут ГМТ і створено учбовий інспекторат для постійного нагляду за процесом навчання.

Негативні наслідки для нормального навчального процесу мали військові дії 1914-20 рр., розруха і згодом фінансова криза 1930-х рр. Тоді різко скоротилась кількість учнів, багато викладачів втратили роботу, залишившись без засобів для існування.

Проте і в скрутних умовах директор консерваторії не полишав старань покращити діяльність навчального закладу. В 1916 – 17 н. р. відкрито драматичну школу, а в 1922 – 23 н. р. оперну студію, яку очолив А. Солтис. В останні роки життя М.Солтис опрацював проект реформи навчального процесу, який втілив в життя його син А.Солтис. Завдяки цьому в консерваторії ГМТ – ПМТ постійно зростала кількість учнів. В 1899 р. в консерваторії ГМТ нараховувалось 380 учнів, а в 1920 – 21 – 1237 учнів, а кількість педагогів зросла вдвічі.

            Мечислав Солтис (1863 – 1929) – польський композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч; керував Консерваторією ГМТ-ПМТ від 1899 до 1929 р. Музичні студії починав в консерваторії ГМТ у К.Мікулі. З 1887 р. отримав посаду викладача консерваторії ГМТ і рівночасно продовжив навчання у Ф.Кренна і Р.Гіршфельда у Віденській консерваторії. Закінчив музичну освіту у К.Сен-Санса (композиція) і Е.Жіґу (орган, контрапункт) в Паризькій консерваторії.          Після повернення до Львова в 1891 р. повернувся на свою посаду в консерваторії ГМТ. Водночас навчав в жіночій вчительській семінарії, писав рецензії до львівських часописів, а в 1997 – 1900 рр. був редактором часопису “Wiadomości artystyczne” (“Артистичні вісті”). Керуючи колективами ГМТ-ПМТ, Солтис впроваджував до концертних програм нові твори.

М.Солтис плідно працював як композитор: особливою популярністю тішилися п’ять опер: комічні “Бабинська республіка”, “Пане коханку”, романтичні “Озеро душа” і “Марія або Українська повість”, музична драма “Небожественна комедія”; чотири ораторії, серед яких найвизначніші “Присяга короля Яна Казиміра” та “Ver sacrum”; симфонічні твори, фортепіанний концерт до мінор, хори, солоспіви, фортепіанні мініатюри.

Після смерті Мечислава Солтиса новим художнім директором Польського музичного товариства і директором консерваторії з 1930 до 1939 р. став Адам Солтис. Продовжуючи реформи свого батька, він водночас працював над удосконаленням навчальних програм, заохочення кращих студентів та педагогів. Від 1931 р. в консерваторії існували стипендії ім. М. Солтиса, К. Ліпінського та Г. Венявського. А. Солтис дбав передусім про підтримку польської музичної культури, та рівночасно відзначався великою толерантністю у національних питаннях, співпрацював з українськими музикантами, зокрема запросив випускника Празької консерваторії Миколу Колессу на посаду диригента оперної студії в 1931 – 32 рр. В радянський період А. Солтис був завідувачем кафедри диригування та професором кафедри композиції Львівської державної консерваторії ім. Лисенка.

Адам Солтис (1890-1968) – польський композитор, педагог, громадський діяч. Розпочав музичну освіту у свого батька Мечислава Солтиса в Консерваторії ГМТ, де додатково навчався гри на скрипці та альті у Броніслава Вольфсталя. Згодом студіював у Берлінській консерваторії у професорів Р. Вольфа та Р. Канна, захистив у Берлінському університеті дисертацію (1921, керівник Г. Кречмар), отримавши вчений ступінь доктора музикології. У 1920-1930 рр. А. Солтис керував концертами Польського музичного товариства у Львові – провадив активну диригентську діяльність, виконуючи часто музику Й. С. Баха, Л. Бетовена, Ґ. Ф. Генделя, Р. Шумана, Р. Вагнера, А. Онеггера, З. Кодаї, М. Солтиса, М. Карловича та інших славетних композиторів. Адам Солтис був президентом львівського відділу Польського товариства сучасної музики. Під його орудою вперше у Львові прозвучали твори нової музики: К. Шимановського, І. Стравинського, С. Прокоф’єва.

Одночасно з обов’язками ректора у консерваторії ПМТ А. Солтис викладав на диригентському та теоретичному факультетах контрапункт і композицію, керував студентським симфонічним оркестром та хором.

Незважаючи на несприятливі економічні обставини, історичні перипетії, складні соціально-політичні умови, в яких довелось існувати навчальному закладу впродовж часу правління батька і сина Солтисів, професійний рівень консерваторії ГМТ-ПМТ невпинно зростав, про що свідчить всесвітня слава її кращих випускників. Співаки О. Мишуга, С. Крушельницька, М. Менцинський, Я. Королевич-Вайдова, А. Дідур, І. Маланюк та десятки інших стали окрасою світових оперних сцен. Піаністи Л. Мюнцер, М. Розенталь, Е. Штоєрман концертували в Європі та Америці. Далеко за межами Львова відомі були віолончелісти Б. Бережницький, Д. Данчовський, П. Пшеничка та А. Шмар. В першій третині ХХ ст. в консерваторії викладали відомі композитори Я. Ґаль, Ст. Невядомський, Ю. Кофлер. Серед викладачів консерваторії були видатні музиканти, як Валерій Висоцький, Міхал Задора, Вілем Курц, Єжи Лялєвич, Генрик Мельцер, Людомир Ружицький.

             Хоча консерваторія ГМТ-ПМТ і надалі залишалась головною темою музичного шкільництва Львова і Галичини – аж до 1939 р., на початку ХХ ст. до неї дописуються численні варіації, що не просто доповнювали тему, а вносили багато нових смислових відтінків у музичне життя галицького краю і його столиці. Коротко представимо їх, розташувавши за хронологічним порядком від року заснування.

Львівська музична консерваторія ім. Кароля Шимановського

            Була заснована Анною Нєментовською в 1902 р. як музичний інститут – приватний навчальний музичний заклад. Серед перших викладачів були реномовані музиканти, випускники кращих консерваторій Європи: піаністи – сама Нєментовська, учениця Теодора Лєшетицького, Ян Скшидлєвський, учень Т.Лєшетицького і З.Стойовського, скрипаль Рудольф Деман, віолончеліст Арнольд Вольфсталь, співачка Зоф’я Козловська, теоретик Станіслав Нєвядомський. Кількість учнів у перший же рік існування становила 200 осіб.

В 1905 р. навчальний заклад був реорганізований декретом Галицького намісництва від 13. 06. 1905 в Львівський музичний інститут. При якому в 1910 р. відкрились філії в Дрогобичі, Станіславові, Стрию та Тернополі, музична вчительська семінарія.

Новий етап в діяльності інституту наступає після Першої світової війни. Знаменною подією стало відкриття у 1921 р. при ЛМІ навчальної оперної школи, а в 1921 р. було створено драматичну школу. Гаслом діяльності ЛМІ завжди було «новаторство і професіоналізм». В 1923 р. Анна Нєментовська виїжджає в США, вивчає нові музично-педагогічні системи Швейцарії, Англії, Франції, після повернення впроваджує інноваційні принципи в навчальний процес, розробляє оригінальну методику музичного виховання.

В 1931 р. інститут отримав назву Львівська музична консерваторія ім. К.Шимановського. У цьому ж році при ній створено учнівський симфонічний оркестр. Очевидно, його рівень одразу був достатньо високим, а основною метою стала підготовка професійних оркестрантів. Викладачі консерваторії послідовно пропагували сучасну творчість і навіть організували на початку 1930-х рр. цикл концертів “Музика ХХ ст.”.

Вищий Музичний Інститут ім. М.Лисенка

            Від 1903 р. у Львові розгорнув свою діяльність Вищий музичний інститут. Заснування українського музично-освітнього осередку мало на меті виховання як професійних музикантів, так і освічених аматорів. Йому передувало хорове товариство «Боян», засноване у Львові 1891 р. за ініціативою Анатоля Вахнянина. У його статуті одним із засобів досягнення основної мети товариства – „плекання головно руського національного співу, так хорального, як і сольового, а також інструментальної музики” – передбачалося утримання музичної школи. Але здійснити намір судилося лише пізніше, після того, як філії „Бояну” почали виникати у містах Галичини, і засновники товариства розробили статут організації, котра об’єднала всі існуючі в Галичині хори „Бояну” та стала міцним фундаментом для заснування музичної школи. Організацію назвали “Союз співацьких і музичних товариств у Львові”. Вищий музичний Інститут розпочав свою роботу наприкінці 1903 р. під директорством Анатоля Вахнянина і винаймав приміщення на вулиці Трибунальській, ч. 6, І поверх. Невдовзі заклад перемістився до “п’яти просторих і світлих комнат в домі при Вірменській улици ч. 2 на І поверсі з великою салею для домашніх продукций елевів”.

В перший рік на навчання зголосилося 66 учнів, з котрих 42 були допущені до іспиту. Навчання розпочалося 10 жовтня 1903 р. В першому складі педагогів була О. Ясеницька (фортепіано і сольний спів), Д. Шухевич, О. Прокеш, М. Криницька (фортепіано); Ян Галь з науки теорії і гармонії; Отто Тейч (скрипка); М. Волошин (секретар Інституту).

            Анатоль Вахнянин (1841-1908), перший ректор Вищого музичного інституту в 1903-1908 рр. Його діяльність охоплює найрізноманітніші сфери, в національну історію увійшов як засновник і перший голова “Просвіти”, засновник хорових товариств “Торбан” та “Боян”, Вищого музичного інституту у Львові, українського товариства “Січ” у Відні, автор першої західноукраїнської опери “Купало”, для якої сам він написав і лібретто, активний учасник комісії з освіти, автор підручників з географії і гармонії, музичний критик і журналіст, письменник, перекладач, співак, посол до віденського і галицького сеймів, котрий використовував суспільне становище для того, щоб захищати українську освіту і культуру

Освіту здобув у Перемишльській гімназії, де вчився протягом 1852-1859 рр. у чеських музикантів Вінцента Серсавія та Франца Лоренца. А. Вахнянин гуртував українське суспільство для піднесення національної культури. У 1865-1868 рр., навчаючись у Віденському університеті, створює українське студентське товариство “Січ” і очолює його. В березні 1868 р. засновує товариство “Просвіта” у Львові і стає першим його головою. Створив першу українську оперу в Галичині “Купало” (1892). В 1891 р. А. Вахнянин прилучився до створення хорового товариства “Боян”, згодом “Союзу співацьких і музичних товариств”, а у 1903 р. – Вищого музичного інституту.

Зі смертю Анатоля Вахнянина місце директора Вищого музичного інституту протягом майже двох з половиною років лишалося вакантним: директорські обов’язки розподілили між собою Олена Ясеницька (артистичний напрям) та Володимир Шухевич (адміністрація). В 1910-1915 рр. ВМІ очолює видатний композитор, музикознавець Станіслав Людкевич.

Станіслав ЛЮДКЕВИЧ (1879 р. м. Ярослав – 1979, Львів). Закінчив філософський факультет Львівського університету. Займаючись музичною самоосвітою, Людкевич особливу увагу звертає на вивчення народної пісні. Нові технічні засоби, серед них фонограф, дозволили йому докладніше проаналізувати існуючі записи народних пісень. Так з’являється на світ двотомна збірка «Галицько-руські народні мелодії», котрі вчений підготував разом із Й.Роздольським, керує хорами, пише свої перші твори, редагує композиції інших авторів (Вербицького, Воробкевича та ін.).

Після закінчення університету Людкевич стає вчителем української мови в гімназії, та з 1903 р., входить до правління Вищого музичного інституту і викладає в ньому. Прагнучи до вдосконалення, він протягом 1906 – 1908 рр. навчається у Відні в Олександра Землінського з композиції, з музично-теоретичних дисциплін у професорів Віденського університету Германа Греденера та Гвідо Адлера, в 1908 р. захищає докторську дисертацію «Два причинки до питання розвитку звукозображальности».

В 1915 р. Людкевича прикликали в діючу армію і на російсько-австрійському фронті він потрапляє в полон. Майже чотири роки перебуває спочатку в Казахстані, в Перовську, згодом у Ташкенті. В 1919 р. повертається до Львова.

20-і – 30-і роки належать до періоду найактивнішої творчої і педагогічної праці Людкевича. Він викладає у ВМІ ім. Лисенка у Львові та інспектує його філії в галицьких містах, диригує хорами «Бояну», творить музику і пише музикознавчі розвідки. У 1934 р. входить до кола організаторів СУПРОМу (Союзу українських професійних музик).

У післявоєнний період композитор продовжує працювати як професор та завідуючий кафедрою композиції, викладає майже до останніх днів композицію та народну творчість. Серед учнів у класі композиції – М. Скорик, Г. Цицалюк, Б. Фільц.

Його композиторська спадщина вельми об’ємна і різноманітна, охоплює кантату-симфонію «Кавказ», кантати «Заповіт», «Наймит», «Прикарпатську симфонію» та 11 симфонічних поем, концерти для скрипки та фортепіано, хори, солоспіви, фортепіанні твори.

            Здобутки років директорства Людкевича були вельми значні: це й організація першого оркестру при інституті, створення і публікація нового статуту. Була здійснена реформа навчання: 1) навчання фортепіано тривало 9 років замість 8 і поділялося на 3 курси по три роки; 2) обов’язковим було вивчення в часі першого курсу теорії музики, а гармонії „протягом двох років на середнім курсі”; 3) на третьому курсі учні два роки вивчали історію музики і обов’язково брали участь у вправах з хорового співу; 4) навчання скрипки тривало 8 років замість 7 і теж поділялося на три курси: на першому (2 роки) обов‘язковим було вивчення протягом року теорії музики, на другому (3 роки) – вивчення гармонії протягом 2 років та освоєння початків гри на фортепіано, на третьому (3 роки) – вивчення історії музики та хорових вправ; 5) передбачалося відкриття школи гри на інших інструментах; 6) оплата за навчання вводилася після кожного року.

Важливим досягненням директорства С. Людкевича було заснування філій товариства. В ухвалі зазначалось „Найменше 10 звичайних членів Товариства може зложити філію Товариства на підставі устава і за згодою Виділу Товариства.”. Перша філія Вищого музичного інституту була відкрита у Стрию в 1913 р. Відкриття філій в інших містах Галичини активізувалося по значній перерві тільки на початку 1920-х років.

Реформа, що була введена у життя з 1910/11 н. р., спрямовувалася на те, що „при сучасних умовах і засобах науки повинні вони виходити з Інституту солідно підготовлені у своїм фаху та настільки загально освічені в конечних галузях знання, щоби опісля, коли спосібності й засоби вказували б їм артистичну кар’єру, могли безпосередньо потім довершити свою освіту в Европі або з пожитком присвятити себе якій-небудь скромнішій діяльності в нашім приватнім житті чи то в публічних інституціях у Галичині”.

Діяльність Людкевича на посаді директора припинилась з початком Першої світової війни, коли його мобілізували в діючу австрійську армію. На його місце був призначений Василь Барвінський, що спеціально з цією метою повернувся з Праги. Він залишався директором Музичного інституту ім. М. Лисенка найдовше – 33 роки, від 1915 до 1948.

            Василь БАРВІНСЬКИЙ (1888-1963) Композитор, піаніст, педагог, народився в родині посла у віденський сейм, філолога Олександра Барвінського та Євгенії Барвінської. З 1895 до 1905 р. навчався у Львові у школі К. Мікулі. Професію музиканта обрав за порадою Миколи Лисенка, який слухав його у Львові в 1903 р.

Плідним і новаторським творчості Барвінського був період навчання у Празькій консерваторії у В. Новака (1906 – 1914), впродовж якого були створені фортепіанні опуси: вісім прелюдій, цикл “Любов”, “Пісня. Серенада. Імпровізація”, Соната Cis-dur, “Українська сюїта”, солоспіви на вірші Б.Лепкого “Вечером в хаті” та “В лісі”, камерні ансамблі – Секстет, два фортепіанні тріо та струнний квартет, “Українська рапсодія” та вокально-симфонічна сюїта “Українське весілля” для оркестру.

Наступний період – львівський, коли він очолює ВМІ ім. М.Лисенка, (з 1939 р. – Львівської консерваторії ім. М.В.Лисенка (1915 – 1948). Найважливішою в цей час стає музика для дітей і юнацтва, як збірка “Наше сонечко грає на фортепіано” та “Шість мініатюр на українські народні теми”. Крім того пише Фортепіанний концерт, Віолончельну сонату та віолончельний концерт, “Заповіт” на сл. Т.Шевченка та кантату “Наша дума, наша пісня” на сл. С.Черкасенка. Визначний педагог-піаніст, створив фортепіанну школу (до якої належали Роман Савицький, Галина Левицька, Дарія Гординська-Каранович та ін.) був одним з засновників СУпроМу у Львові, автором музикознавчих розвідок та критичних статей, сприяв виданню журналу “Українська музика” у Львові в 1937 – 39 рр. У роки Другої світової війни Львівська консерваторія за директорства Барвінського продовжувала діяти. Барвінський ініціював також заснування Львівської спеціальної музичної школи-інтернату.

Останні роки життя стали трагічними для митця. Барвінський з дружиною у 1948 р. був засланий у мордовські табори, а його твори були спалені на подвір’ї консерваторії за наказом партійного керівництва. В таборах були написані кілька творів, зокрема Фортепіанний квінтет. В 1958 р. композитор повернувся до Львова. Вже по смерті, в 1964 р. завдяки старанням А. Кос-Анатольського та С. Павлишин, був офіційно реабілітований.

Висока оцінка творчих досягнень ВМІ ім. М. Лисенка галицькою культурно-мистецькою спільнотою дозволити С. Людкевичеві твердити, що «проблема одноцільної музичної школи з загальнокраєвою   організацією є у нас майже унікатом і без прецеденту в історії музичної культури Західної Європи»[9].

Кафедра музикології Львівського університету

Як окремий напрямок гуманітарної науки, музикознавство у Львові вперше стало викладатись на філософському факультеті Львівського університету. 1912 р. відомий дослідник давньої польської музики, музичний етнограф та педагог Адольф Хибінський  приїхав до Львова з метою організувати кафедру музикології у Львівському університеті. Завдяки його зусиллям та діяльності сформованого ним Інституту музикології (відповідник сучасної кафедри) у першій третині XX ст. у Львові формувалася потужна музикологічна школа, котра, спираючись на здобутки європейського історичного музикознавства, готувала високопрофесійних науковців у галузі музикознавства. Результатом її активної діяльності, що тривала майже 30 років, було виховання цілого сузір’я музикологів європейського рівня.

У 1932 р. було здійснено реформу університетського навчання, впроваджено єдину систему маґістерських екзаменів. Щоб отримати ступінь магістра філософії треба було на протязі навчання здати ряд екзаменів, а саме: систематика музикології; акустика, фізіологія і музична психологія; музичні інструменти та їх історія; теорія і історія гармонії та контрапункту; теорія і історія музичних форм; загальна історія музики; музична етнологія; музична палеографія; методика досліджень історії музики; основи філософії та допоміжний предмет (побічний). Закінчивши, як мінімум, 11 триместрів, склавши екзамени і написавши маґістерську працю, можна було отримати ступінь маґістра.

Високий рівень організації навчального процесу, апробовані у європейській академічній освіті, сприяли формуванню львівської музикологічної школи як цілісного науково-дослідного напряму у польському та українському музикознавстві.

Серед випускників (згодом співробітників) кафедри музикології Львівського університету були такі знані польські й українські музикознавці як Броніслава Вуйцік (Вуйцік-Кеупрулян), Ян Юзеф Дуніч, Зофія Лісса, Марія Щепанська, Стефанія Лобачевська, Гієронім Файхт, Йосип Хомінський, Антоніна Возачинська, Александер Фрончкевич, Ярослава Колодій, Марія Білинська, Ярослав Маринович, Борис Кудрик, Мирослав Антонович, Володимир Божик, Осип Залеський, Стефанія Туркевич-Лукіянович.

Самостійна плідна діяльність чотирьох вищих навчальних музичних закладів Львова раптово припинилась з початком Другої світової війни. Комуністична влада майже одразу заходилась реорганізовувати всю систему освіти, яку отримала в спадщину від «буржуазно-націоналістичного минулого».

Токата

            19 грудня 1939 року «з метою забезпечення розвитку українського радянського музичного і театрального мистецтва, піднесення культурного рівня і творчого зростання трудящих» була прийнята Постанова за № 1545 Ради Народних Комісарів УРСР про організацію у Львові закладів культури і мистецтва. Згідно з Постановою у Львові було проведено реорганізацію мережі музичної освіти, за якою на базі ВМІ ім. М. Лисенка, консерваторій ПМТ та ім. К. Шимановського, кафедри музикології Львівського університету було утворено “Державну українську консерваторію з польським відділом, надавши їй приміщення польського музичного товариства…”[10]. Заняття в консерваторії почалося 15.01.1940 р. На 6 факультетах розпочало навчання близько 120 студентів та 69 педагогів і концертмейстерів. Директором призначено В. Барвінського, його заступниками Ю. Коффлера, О. Брескіна, деканом диригентського факультету став А. Солтис, вокального – О. Бандрівська, фортепіанного – Р. Савицький, музикознавчого і композиторського – З. Лісса, оркестрового – П. Пшеничка, завідуючим кафедри теорії музики став С. Людкевич, історії музики – А. Хибінський, композиції – Ю. Коффлер, спеціального фортепіано – Л. Мюнцер, оркестру – М. Бауер, сольного співу – Р. Любінецький, загального фортепіано – Г. Левицька.

Згідно з названою Постановою до консерваторії було приєднано «державну українську дитячу музичну школу, надавши їй приміщення консерваторії імені К. Шимановського».

На жаль, більшість культурно-мистецьких установ, створених протягом 1939–1941 рр., під час німецької окупації були знищені. Консерваторія теж не працювала. Від рук фашистів загинули талановиті музиканти. Особливо жорстоко розправилися з представниками єврейської національності: загинули відомий композитор Ю. Коффлер, піаністи – професори Л. Мюнцер і Е. Штейнбергер, доценти А. Гермелін, Г. Гюнсберг, Я. Мармор, Ю. Рубінгер (клас органу) скрипалі М. Бауер, З. Ганд та ін.

Після повернення радянської влади до Львова в 1944 р. було прийнято ряд постанов, які торкалася відновлення роботи навчальних закладів системи управління у справах мистецтв при РНК УРСР. В постанові № 1075 вказувалось: “Закріпити за … учбовими закладами приміщення, які вони займали до Вітчизняної війни, а саме: а) за Львівською державною консерваторією та Львівською музичною школою 10-річкою – приміщення по вул. Хорущизни № 7”[11]. На підставі Постанови № 1638 Ради Народних Комісарів УРСР від 30.11.1944 р. Львівській державній консерваторії було надано ім’я М. Лисенка. На кінець грудня 1944 консерваторія та музична школа-десятирічка повністю відновили діяльність. Директором вузу залишився В. Барвінський, школу очолив М.С. Гладилович.

Навчання розпочалося 15 жовтня 1944 р. Кількість студентів сягала 102 осіб. Навчання проводили 63 викладачі. Серед них довоєнні фахівці: композитори В. Барвінський, С. Людкевич, А. Солтис, М. Колесса, музикознавці С. Лобачевська, М. Щепанська, А. Хибінський, вокалісти О. Бандрівська, В. Качмар, піаністи Г. Левицька, Т. Маєрський, Т. Шухевич, скрипалі О. Москвичів, М. Лобажевський, віолончелісти П. Пшеничка, А. Шмар та ін. У 1944–1945 та повоєнні роки до роботи були залучені композитори Р. Сімович, Т. Маєрський, О. Теплицький, В. Задерацький, співаки С. Крушельницька, О. Бандрівська, О. Карпатський, М. Зубарєв, П. Кармелюк, скрипалі Ю. Крих, Д. Лекгер, П. Макаренко, О. Деркач, диригенти Л. Брагінський, П. Муравський, Ф. Долгова, піаністи І. Крих, Д. Залеська, Л. Уманська, Т. Шухевич, К. Донченко, викладачі музично-теоретичних дисциплін І. Гриневецький, О. Лисенко та ін.

Поступово виявились і негативні тенденції розвитку радянської культури. Композитори відчули недоброзичливе ставлення з боку радянських музичних критиків. Тоді ж з’явилася тенденція зневажати, а то й зовсім замовчувати здобутки української і загалом галицької музичної культури попередніх років. Як наслідок – свідоме знищення архівних документів і матеріалів музичних закладів-попередників Львівської консерваторії: У післявоєнні роки були репресовані викладачі та студенти навчального закладу, серед яких В. Барвінський, В. Флис, Б. Кудрик. На творчій діяльності інших негативно відбилося цькування за застосування сучасної композиторської техніки (А. Солтис, Т. Маєрський, М. Колесса, Р. Сімович). Особливо злобних нападок зазнали львівські митці після горезвісної Постанови ЦК КПРС 1948 р. «Про оперу В. Мураделі «Велика дружба», яка була спрямована і проти деяких професорів консерваторії: В. Барвінського, М. Колесси, С. Людкевича, Р. Сімовича, А. Солтиса, Т. Маєрського.

            В 1948 р. був підступно заарештований і висланий в Сибір директор Львівської консерваторії, видатний композитор і піаніст Василь Барвінський. На його місце був призначений скерований до Львова ленінградський музикознавець Сергій Павлюченко.

Павлюченко Сергій Олексійович (1902–2001) – музикознавець, педагог, композитор. Навчався в Курському музичному технікумі на композиторському відділенні (1922-25); в Ленінградському музичному технікумі ім. М. Глінки на композиторському відділенні в класі проф. М.М. Чернова. 1926 р. став студентом історико-теоретичного відділення педагогічного факультету Ленінградської консерваторії, яку закінчив у 1931 р. Науковою роботою займався під керівництвом проф. Б.В.Асаф’єва, А.В.Осовського, Ю.Н.Тюліна, А.С.Кушнарьова. У березні 1947 р. назначений заступником директора з навчальної та наукової роботи Львівської консерваторії, а після арешту Барвінського – стає її директором, доцентом, згодом в.о. проф. кафедри теорії та композиції. Очолював консерваторію чотири роки (1948-1952), після чого перейшов на аналогічну посаду до Києва.

Вже в перші післявоєнні роки студенти консерваторії починають виступати на розмаїтих конкурсах, здобуваючи перемоги. Одними з перших лауреатів міжнародних конкурсів стали піаністи О.Криштальський та І.Сіялова, вокалісти В.Арбузов (Владиславський) та вокальне тріо сестер Марії, Даниїли та Ніни Байко.

У 1953 – 65 рр. ректором Львівської консерваторії ім. М.Лисенка стає видатний композитор і диригент Микола Колесса, що в час панування комуністичної ідеології багато зробив для збереження української музичної культури.

Микола Колесса (1903 – 2006) Народився у відомій українській галицькій родині. Батько Філарет Колесса, був видатним фольклористом, дядько Олександр Колесса – знаним поетом і громадським діячем. Мати Марія походила з родини Лаврівських.

Професійну освіту Колесса здобув у Празькій консерваторії, у професора Вітезслава Новака. До студентських років відносяться відомі твори композитора: сюїта для оркестру «В горах», фортепіанний цикл «Пасакалія, скерцо і фуга», обробки народних пісень.

Після повернення до Львова молодий музикант бере діяльну участь у організації концертів, входить до числа засновників СУПРОМ’у. Але особливо плідна ділянка його праці – диригентська. Колесса став засновником західноукраїнської диригентської школи, з якої згодом вийшли провідні митці зі світовим іменем, серед них Степан Турчак, Іван Гамкало, Юрій Луців. Крім того він написав підручник для диригентів.

Тридцяті роки особливо плідні у творчості Колесси, позначені фортепіанними циклами «Дрібнички», «Картинки Гуцульщини», оркестрово-хоровим циклом «Лемківське весілля», хорами і солоспівами на вірші українських поетів, обробками народних пісень.

Післявоєнний час виявився для Колесси достатньо складним і суперечливим. Він продовжує інтенсивно творити, виникають дві симфонії, три коломийки для фортепіано, прелюди, хори і пісні, зокрема вокальний цикл «В краю квітучої вишні». Поруч з тим інтенсивно розвивається його диригентська школа. Однак в умовах комуністичної ідеології композитор вимушений був відмовитись від творчих експериментів, більше зосередитись на фольклорних мотивах. В останні роки життя Колесса надалі творчо працює, створює такі шедеври як хори «Думи мої» на сл. Шевченка, «Камінний сон» на сл. Ліни Костенко.

Діяльність Миколи Колесси була відзначена численними державними нагородами і відзнаками: народний артист України, академік Академії мистецтв України, лауреат національної премії України ім. Т.Шевченка, Герой України.

Великою заслугою М. Колесси на посаді ректора ЛДК ім. М. Лисенка стала підтримка талановитої молоді з репресованих чи переселених родин: Б. Фільц, М. Скорика, В. Флиса, С. Турчака, Я. Якуб’яка, та багатьох інших, які завдяки свідомій позиції керівника не зазнали перешкод в отриманні вищої освіти, незважаючи на «неблагополучну» біографію. Демонстрацією переконань М. Колесси стала його участь як диригента у випускному іспиті композиторського факультету 1961 р., коли він продиригував кантатою «Весна» М. Скорика.

Значними досягненнями тих років були відкриття заочного і вечірнього відділу (1957), музично-педагогічного факультету (1958–1969), підготовка спеціальності «оперно-симфонічне диригування» при кафедрі диригування, що увінчались успіхом в 1966 р. У 1962 р. консерваторія перейшла до приміщення на вул. С.Бойка (сьогодні О.Нижанківського, 5) – колишнього будинку Технологічного інституту, значно більшого за площею, що дало можливість розширити контингент студентів.

Серед вихованців тих років багато видатних в майбутньому митців і педагогів: композитори М. Скорик, А. Нікодемович, В. Флис, Г. Ляшенко, М. Копитман, Б. Фільц, Г. Цицалюк, піаністи Марія і Лідія Крих, співаки В. Чайка, В. Ігнатенко, О. Врабель, Т. Дідик, скрипалі Д. Колбін, Б. Каськів, бандурист В. Герасименко, диригенти С. Турчак, Ю. Луців, І. Лацанич, І. Гамкало, Я.Скибінський, музикознавці В. Задерацький, С. Грица, А. Терещенко, Т. Гнатів, Л. Мазепа, Ю. Булка, О. Цалай-Якименко, Я. Якуб’як, Ю. Ясіновський та ін.

М. Колессу зняли з посади ректора в 1965 р. через виступ студентського хору консерваторії «Гомін» на Шевченківському святі у карпатському селі Шешори, який партійні органи потрактували як вияв націоналізму, а він відмовився виключити з консерваторії всіх учасників хору.

У 1965 р. очолювати навчальний заклад призначили Зенона Олексійовича Дашака, якому довелось працювати в період стагнації та кризи радянського режиму, і попри це вдалось зберегти славні традиції найстарішого в Україні музичного вишу.

Зенон Дашак (1928, Стрий – 1994, Львів). З 1946 по 1951 р. навчався у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка у класі альта професора Павла Макаренка, потім у аспірантурі Київської державної консерваторії імені П. Чайковського (1951–1954), де пройшов шлях від старшого викладача, доцента до завідувача кафедри струнно-смичкових інструментів (з 1961 р.) та проректора з навчальної і наукової роботи (1963–1965 рр.). У Києві Зенон Дашак виступав у складі струнного квартету з О. Гороховим, С. Кравцовим і В. Червовим.

У Львові, очоливши консерваторію, активно працював як виконавець-камераліст і педагог: створив струнний квартет, де з ним виступали О. Деркач, Б. Каськів і Х. Колесса (склад квартету згодом змінювався). Партнером у складі квінтету часто виступав відомий піаніст О. Криштальський. З 1981 до 1993 р. він очолював кафедру струнно-смичкових інструментів, виховав у своєму класі понад тридцять альтистів.

Незважаючи на складні обставини розвитку мистецтва у несприятливий для цього час панування комуністичної ідеології та переслідування національної культури, що особливо загострились у 70-х–першій половині 80-х рр., Львівська консерваторія, очолювана З. Дашаком, все ж зуміла відстояти свої головні мистецькі засади. Так, активна пропаганда української класичної та сучасної музики надалі залишалась одним з пріоритетів педагогічної і творчої праці. Педагоги ніколи не відмовлялись від української мови як єдиної для викладання усіх предметів, хоча з боку комуністичних ідеологів постійно «рекомендувалось» перейти у викладанні на загальнодержавну мову.

Хоча в радянський час Львівська консерваторія і належала не просто до «провінційних», а ще й до «неблагонадійних», в ній виховалась плеяда музикантів європейського, світового рівня, що отримували перемоги на престижних міжнародних конкурсах і виступали на кращих сценах світу. В 60-х – 80-х рр. лауреатами міжнародних і всеукраїнських конкурсів стали десятки студентів і випускників вишу: піаністи Г.Блажкевич, М.Попіль, Л. Цап, О. Рапіта, скрипалі Л.Шутко, Ю. Корчинський, співаки О. Басистюк, І. Кушплер, Н. Дацко, альтисти Д.Комонько, Б.Дев’ятов, віолончеліст Ю.Ланюк, баяністи Є.Дацина, Я. Ковальчук, бандуристи Л.Яницька (Посікіра), тріо в складі сестер Ольга і Оксана Герасименко та О. Войтович… Великим стимулом для творчого зростання стали численні виконавські конкурси (Всесоюзні зі спеціальностей скрипка, альт, контрабас, арфа, Всеукраїнські – піаністів ім. М. Лисенка та диригентів), а також наукові конференції, наради, семінари, творчі звіти що проводились у стінах консерваторії. У 1959 р. в консерваторії був заснований камерний оркестр як перший колектив подібного типу в Україні, який органічно поєднав навчальний процес з активною концертною діяльністю. Першими керівниками оркестру були О. Деркач і М. Вайцнер (1959-1990 рр.). В 1990 р. було відкрито акторське відділення при кафедрі оперної підготовки, яке працювало до 1998 р.

У 1991 р. Зенон Дашак пішов з посади ректора, до кінця життя залишаючись завідувачем кафедрою струнно-смичкових інструментів.

Загалом же радянський період був надзвичайно складним в житті консерваторії. Хоча зовні буття навчального закладу виглядало цілком благополучним, насправді талановитим педагогам і студентам доводилось долати надто багато труднощів і перешкод: потрапити на міжнародний конкурс, а особливо за кордон, було неймовірно важко, кафедра марксизму-ленінізму пильно стежила за «політкоректністю» колективу, обов’язкові предмети ідеологічного циклу займали значну частку навчальних програм, та й спеціальні предмети, надто історію музики, викладали у строго визначених рамках. Майже не згадувалось про минулі досягнення музичного мистецтва й освіти у Львові, все культурне життя починались із «золотого вересня» 1939 р. Ряд педагогів – серед них А. Нікодемович та З. Штундер – були звільнені з роботи з політичних мотивів, інші, як наприклад, єдиний у 80-х рр. доктор мистецтвознавства С. Павлишин, блискучий знавець сучасної музики, постійно зазнавала утисків і переслідувань. Жорсткі ідеологічні рамки, в які на півстоліття був поставлений навчальний заклад, що історично сформувався як багатонаціональний, вільний і відкритий до нових естетичних впливів, викликають асоціації з механічним ударним ритмом токати, що намагається підкорити собі будь-який вільний імпровізаційний розвиток.

Першим ректором Львівської державної консерваторії в Незалежній Україні стала відома піаністка і педагог Марія Тарасівна Крушельницька.

Марія Крушельницька (нар. 1934 р., Харків), представниця давнього роду галицької інтелігенції, дочка відомого діяча української культури, письменника Тараса Крушельницького. Випускниця класу професора Генріха Нейгауза у Московській консерваторії ім. П.Чайковського, 1960 у нього ж закінчила аспірантуру. З 1960 – викладач Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка. У 1989-му їй присвоїли почесне звання Заслуженої артистки України, у 1991 затвердили у вченому званні професора, а в 2006 р. присвоїли почесне звання «Народний артист України». 1991 р. М. Крушельницька виступила з ініціативою перейменування навчального закладу на Львівський Вищий Музичний Інститут ім. М.Лисенка. Працюючи ректором, М.Крушельницька докладала чимало зусиль для того, щоб очолюваний нею Інститут і надалі працював як важливий центр виховання національних музичних кадрів, щоб зростав і поглиблювався професіоналізм навчально-виховного процесу, щоб кафедри поповнювалися молодими талановитими викладачами. До 2015 р. залишалась професором кафедри спеціального фортепіано. За роки педагогічної праці М.Крушельницької з її класу вийшли у світ десятки піаністів. Її педагогічний хист характеризують імена таких випускників, як Й. Єрмінь і Я. Боженко, які успішно концертують на сценах Європи.

 

КОНЦЕРТНА ПАРТИТУРА СЬОГОДЕННЯ 

          З 1999 р. ректором Вищого Музичного Інституту (від 2000 р. – Музичної академії, а з 2007 року Львівської національної музичної академії ім. М.В.Лисенка) став Ігор Михайлович Пилатюк – Народний артист України, доктор філософії, професор, академік Національної Академії Мистецтв України, лауреат премії Станіслава Людкевича, кавалер орденів «За заслуги» і «Ярослава Мудрого», церковного ордену «Володимира Великого».

Ігор Пилатюк народився 16 червня 1954 року в м. Бучачі Тернопільської області. Музичну освіту отримав у Тернопільському музичному училищі, у 1978 р. закінчив Львівську державну консерваторію у класі професора Богдана Каськіва. Працював викладачем у Івано-Франківському музичному училищі, заснувавши там камерний оркестр. Цей колектив за короткий час отримав всеукраїнське визнання, гастролював у багатьох містах колишнього СРСР та за кордоном. З 1993 р. скрипаль переїхав до Києва, де працював на посаді доцента кафедри скрипки Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, завідувачем відділу скрипки Київської середньої спеціальної музичної школи-інтернату ім. М.Лисенка. Один з провідних педагогів-скрипалів України, що виховав понад 30 лауреатів міжнародних конкурсів.

Винятково плідною є творчо-виконавська діяльність Ігоря Пилатюка. Він належить до тих керівників, які надзвичайно активно працюють у різних творчих і організаційних напрямках. До найвагоміших здобутків його диригентського доробку можна зарахувати щорічні 25-30 концертів з різними українськими і зарубіжними колективами. Серед них ряд мистецьких подій стали направду знаковими – серед них чудовий проект «Різдвяний дарунок» з камерним оркестром ЛНМА ім. М.Лисенка «Академія», який впродовж 20 років відбувається напередодні Різдва; також впродовж кількох років з величезним успіхом відбувається інший, не менш вдалий проект у час Великого Посту – виконання камерно-інструментальної версії ораторії Й.Гайдна «Сім слів Спасителя на хресті» під орудою Ігоря Пилатюка, із залученням живописних панно Мирослава Отковича та слова священика. З міжнародних проектів варто згадати надзвичайно плідну і успішну співпрацю диригента та колективів ЛНМА ім. М.Лисенка з щорічним міжнародним піаністичним форумом «Бєщади без кордонів» (Międzynarodowy Forum Pianistyczny „Bieszczady bez granic”), що проходить у Польщі. В кожному такому форумі відбувається від семи до десяти концертів з найрізноманітнішими програмами. Для них зовсім юні музиканти, студенти – учасники камерного оркестру «Академія» під орудою Ігоря Пилатюка швидко і якісно готують десятки творів різних стилів, дуже складні акомпанементи фортепіанних концертів (всі концерти Л. ван Бетовена, обидва концерти Ф. Шопена, Й. Брамса, В.А.Моцарта – та практично всі найбільш репертуарні твори), і при тому з однієї репетиції досягають зіграності з солістом. Така виконавська мобільність із збереженням належної професійної якості – ще одна «візитна картка» диригента.

Ігор Пилатюк відроджує ще одну важливу традицію європейського концертного життя: монографічні концерти, в який вагомо представлена творчість одного композитора. Серед таких унікальних проектів слід згадати цикли «5 концертів Бетховена», «5 концертів М. Скорика» (слід особливо підкреслити, що солістами стали виключно вихованці класу Ігоря Пилатюка: М. Ткачик, Ф. Касік, І. Гусар, М. Бура, А. Пилатюк, Н. Пилатюк). Взагалі виконання концертів одного композитора в один вечір, тим більше навчальним класом одного педагога, а ще більше – якщо цей педагог стає за диригентський пульт, є рідкісним артефактом, що заслуговує на особливу відзнаку.

Інший вельми успішний напрям творчо-диригентської діяльності Ігоря Пилатюка – першовиконання творів українських композиторів, передусім львівської школи. Його діяльність реально сприяє популяризації української національної музичної культури на світовому рівні. Серед сучасних митців, що живуть і творять у Львові, немає жодного, чий доробок не увійшов би в концертні програми Ігоря Пилатюка, – Мирослав Скорик, Віктор Камінський, Юрій Ланюк, Богдана Фроляк, Остап Мануляк, Михайло Швед, Любава Сидоренко – кожен з провідних і молодих галицьких авторів викликає професійний інтерес виконавця. З великим пошанівком ставиться І.Пилатюк до класичної спадщини – творчості Д.Бортнянського, М.Лисенка, Я.Степового, К.Стеценка, Д.Січинського, С.Людкевича, В.Барвінського, М.Колесси. Концертні програми з їх творами не раз пропонувались І.Пилатюком львівській публіці, а також були репрезентовані в багатьох містах України та за кордоном.

Серцевиною професійної діяльності Ігоря Пилатюка є його педагогічна праця. В своєму класі скрипки він виховав понад 30 лауреатів міжнародних конкурсів (серед них – О.Семчук, А.Пилатюк, М.Ткачик, М.Стрільбицька, І.Гусар, Ф.Касік, Н.Пилатюк, О.Гаргай та інш.), багатьох високопрофесійних педагогів, оркестрантів, солістів. Тільки на міжнародному конкурсі ім. М. Лисенка його вихованці отримали чотири перемоги, серед них – дві перші премії Олександр Семчук та Анастасії Пилатюк. Назарій Пилатюк і Федеріко Касік розділили третю премію на Міжнародному конкурсі скрипалів ім. Карла Флеша. В Україні вони єдині хто перемагав на такому конкурсі! Дипломантом цього ж конкурсу, як і конкурсу ім. М.Лисенка стала Марія Ткачик. Численні перемоги на Всеукраїнських конкурсах отримав Василь Заціха, зокрема він став володарем Гран Прі на Першому міжнародному конкурсі Мирослава Скорика.

В педагогічній манері Ігоря Пилатюка природно поєднуються три найважливіші складові кожного справжнього педагога: вдумливе прецизійне засвоєння технічних засад скрипкової гри, розуміння художньо-стильової сутності виконуваного твору, виховання свідомості національної місії митця. В останньому напрямку він працює особливо наполегливо, постійно націлює своїх вихованців на виконання української музики та включення її в концертні програми під час гастролей країнами Європи та Америки. Ще одна дуже важлива настанова Пилатюка-педагога: відкритість до різних форм мистецької діяльності. Його учні постійно випробовують себе в дуже різних іпостасях і площинах виконавської творчості: в камерному ансамблі і в оркестрах, в яких часто виступають як солісти, в своєрідних популярних «дайджестах академічної музики», що збирають повні зали і приваблюють найширшу і зовсім непрофесійну публіку, в монографічних програмах, які представляють творчість однієї епохи з різних позицій.

Важлива ділянка праці Ігоря Пилатюка – організаційно-керівна. Беззаперечні успіхи ректора на цій ниві ще раз підтверджують неспростовну істину: для того, щоби успішно очолювати мистецький вищий навчальний заклад і досягати значних успіхів, керівник повинен сам бути серйозним професіоналом і творчо реалізованою особистістю, талановитим музикантом, який «зсередини» розуміє процес формування музикантів – фахівців високого рівня.

Варто уважніше придивитись до непростого, але продуманого і послідовно реалізованого шляху розвитку Львівської музичної академії ім. М.Лисенка в ХХІ сторіччі. Перші роки керівництва Ігоря Пилатюка були спрямовані на піднесення наукового рівня академії, реалізації актуальних творчих завдань, систематизації навчального процесу, покращення матеріально-технічної бази. Ці розмаїті цілі були настільки успішно реалізовані, що в 2007 році Львівська державна музична академія імені М. В. Лисенка отримала статус Національної. Але цей високий статус одразу поставив перед колективом та його керівником ще вищу освітню і творчу планку. Адже Національна – та, яка не лише враховує потреби нації, але й вміє їх передбачити і йти на крок попереду. І колектив Львівської музичної академії зробив все, щоби позиція «національної» підтверджувалась важливими мистецькими досягненнями в державі і у всьому світі. Відтак спрямував усі зусилля на реалізацію амбітних професійних завдань, які зумовлювались чутливим відгуком на духовні потреби сучасної української нації: на постійне оновлення форм і видів навчально-методичної та творчої діяльності, на щонайактивнішу участь в культурно-мистецькому житті Львова і всієї України, на осягнення позиції «рівної серед рівних» у європейському музично-академічному співтоваристві. Невипадково в Академії з’явились нові творчі колективи, відповідні до духу часу, такі як Ансамбль барокової музики, Біґ-бенд при кафедрі джазу та популярної музики, а створені раніше розвиваються дуже плідно.

Можна лише подивуватись, як швидко і якісно відгукується науково-творча спільнота академії на виклики сучасності. Відновлювалась свобода релігії в Україні – в академії відкрили кафедру медієвістики та музичної україністики, при якій готують реґентів церковних хорів; спалахнув інтерес до давньої музики – ініціювали напрямок виконавства на старовинних інструментах і відновили клас органу; час диктує потребу у технічному оновленні – почала діяти найсучасніша в Україні експериментально-освітня студія електроакустичної музики завдяки співпраці ЛНМА ім. М. В. Лисенка із Факультетом мистецтв Університету Тромсьо (Норвегія), ввели курс електронної та комп’ютерної музики; виникла потреба створити фундаментальну освітню базу української розважальної культури – відкрито кафедру естрадної та джазової музики, а Біґ-бенд об’їздив з концертами всю Україну, виступав перед бійцями в зоні АТО; світ об’єднується у сфері науки і освіти – підписано угоду про співпрацю з понад 30 музичними академіями та університетами Європи, Азії та Америки, проводиться обмін студентами та педагогами; розширюється спектр практичного застосування музики – в академії вводяться нові курси музичної психології, музичної соціології, філософії музики.

А ще національна – та, яка вміє берегти і примножувати традиції, давати їм новий імпульс. Так, улюблений вже кількома поколіннями меломанів оркестр «Академія» (художні керівники М. Скорик та А. Микитка) за останні кілька років дали понад 200 концертів в Україні та за кордоном і стали, без перебільшення, одним із центральних учасників культурного життя міста та України.

Оперна студія, якій в 2017 р. було присвоєне ім’я полеглого героя, видатного європейського співака – випускника академії Василя Сліпака, здійснила історичні постановки опер В.А.Моцарта «Дон Джованні» та «Безумний день», опери М.Лисенка «Ноктюрн».

Істотно зміцнилась матеріальна база – зроблена капітальна реконструкція приміщення Академії, відреставрований Великий зал з історичними розписами Петра Холодного, Зал Вченої Ради з галереєю портретів очільників – від Ф.К.Моцарта до З. Дашака, придбано інструменти, здійснена реконструкція студентського гуртожитку, діє студія електронної та комп’ютерної музики, на черзі – побудова ще одного поверху навчального корпусу.

І, звичайно, національна музична академія – та, яка показує найвищі результати як у творчій, так і у науковій сфері. Про них найкраще скажуть сухі цифри. В 1999 році в академії був один доктор мистецтвознавства і коло 10 кандидатів. На даний час маємо 15 докторів наук і 98 кандидатів мистецтвознавства, тобто науковий ценз зріс з 20% до 80%. Це стало можливим завдяки тому, що з 2004 р. в академії діє Спеціалізована вчена рада, в якій захистили дисертації численні науковці не лише зі Львова, але й практично з усієї України, з Польщі та Китаю. За останні роки проведено понад 40 міжнародних конференцій за участі науковців європейських країн. Академія має кілька постійних наукових часописів та періодичних видань, зокрема у історичній спадкоємності було відроджено часопис «Українська музика». За двадцять років лауреатами міжнародних та всеукраїнських конкурсів стали понад 200 студентів та аспірантів ЛНМА ім. М. Лисенка. Про інтенсивність концертно-творчої діяльності свідчать щорічні конкурси музикантів-виконавців на базі вишу.

Ці безсумнівні досягнення Академія отримала лише завдяки тому, що здійснюються командою однодумців. Ректор – академік, професор Ігор Пилатюк, проректори Мирон Кушнір, Віктор Камінський, Остап Майчик, Юрій Соколовський, Андрій Мельникович, декани – Тетяна Милодан, Тарас Лазуркевич, Ярослав Олексів, корпус завідувачів кафедр, всі викладачі і концертмейстери утворюють цілісний гармонійний ансамбль, здатний виконувати найскладніші партитури, які пише для нас сучасність. Про наших провідних педагогів можна сказати словами Чарлза Берні про мангеймський оркестр: «Це армія, що складається з генералів». Зараз в академії працює плеяда видатних музикантів, лауреатів конкурсів, виконавців, диригентів, композиторів та вчених: це піаністи Оксана Рапіта, Йожеф Ермінь, Мирослав Драган, Петро Довгань; піаністки і концертмейстери Ярослава Матюха і Тетяна Молчанова, співаки Людмила Божко, Петро Ончул; скрипалі Лідія Шутко, Ігор Пилатюк, Артур Микитка, Володимир Заранський; віолончеліст Юрій Ланюк, флейтист Андрій Карп’як, бандуристи Людмила Посікіра, Оксана Герасименко, Тарас Лазуркевич, баяніст Ярослав Олексів, музикознавці Любов Кияновська, Наталя Сиротинська, Ольга Шуміліна, Надія Яремко, Ірина Зінків, Тереса Мазепа, Уляна Граб. Знаменитою є диригентська школа, заснована Миколою Колессою, продовжена Юрієм Луцівим, Іваном Юзюком, Зінаїдою Остафійчук, Юрієм Бервецьким; неповторну сторінку української музики складає творчість композиторів, лауреатів Національної премії ім. Т. Шевченка, Героя України Мирослава Скорика, Віктора Камінського, Юрія Ланюка, Богдани Фроляк.

Те що ці високі слова мають під собою реальну основу, свідчить факт, що зі 118 закладів ЛНМА ім. В.В. Лисенка увійшла до переліку лідерів закладів вищої освіти, котрі досягли найвищих показників у підтвердженні статусу «національний», а серед музичних закладів вищої освіти – виявилась на першому місці та на шостому місці в загальнодержавному списку всіх вищих навчальних закладів.

Віртуозна каденція

            Колектив академії діє і творить як справжні віртуози, оскільки потрібно справді віртуозно працювати, щоби впродовж  двох десятиліть осягнули не тільки згадані вище професійні позиції, але й до того:

– запровадили ряд нових спеціальностей і кафедр, серед них кафедра джазу і популярної музики та відділ виконання старовинної музики;

– відновили видання часопису «Українська музика», що виходив у 1937-39 рр. і наповнити його новим змістом;

– запропонували понад 20 нових спецкурсів для студентів-магістрів та аспірантів;

– відкрили аспірантуру, творчу аспірантуру та докторантуру;

– відкрили спеціалізовану вчену раду з захисту кандидатських дисертацій

– відкрили лабораторію електронної та комп’ютерної музики з найновішим обладнанням;

– відновили клас органу і клас клавесину;

– здійснили амбітні прем’єри опер В.А.Моцарта, С. Людкевича, Д. Чімарози на сцені Львівського національного театру опери і балету ім. С. Крушельницької;

– проводили обмін студентами та педагогами із зарубіжними музичними академіями та університетами;

– заснували щорічний музично-мистецький фестиваль «Академія» для львів’ян і гостей міста;

– на 70% оновили корпус музичних інструментів;

– привели до європейських норм приміщення академії та гуртожитку;

– добудували четвертий поверх приміщення Академії та обладнали його аудиторії;

І як у поліфонічній формі фуги видозміни провідної теми виявляють щоразу нові грані її художнього змісту, оплітаються різними контрапунктами та відтіняються контрастними інтермедіями, щоби у заключному проведенні виявити всю свою могутність і масштаб, так і в сучасному бутті Львівської національної музичної академії її головна тема – педагогічна та науково-творча робота – знаходиться у безперервному будуючому русі, з подивом і самовідданістю відкриває все нові обрії талантів і звершень.

Примітки:

[1]              ЦДІАЛ, ф.146, оп. 1, спр. 665, с.15-48-зв.

[2]              ЦДІАЛ, ф. 146, оп. 66, спр. 1424, с. 112; „Gazeta Lwowska” 1853.10.ХІІ., № 60, – „Dodatek tygodniowy”; Die österreichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild / Galizien. – Wien 1898, S. 890.

[3]              Від 1849 р. в “королівстві Галичини і Лодомерії”, як і в інших провінціях Австрійської імперії, було встановлене Намісництво, (замість колишнього ґубернаторства, – що репрзентувало  австрійського цісаря на місці). Першим галицьким намісником був Вацлав Залеський – відомий під псевдонімом Вацлав з Олеська, що у 1833 р. опубліквував збірку „Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego”.

[4]              „Gazeta Lwowska“ 1853. 11. I.

[5]              Verzeichniß sämtlicher Mitglieder des Vereins zur Beförderung der Tonkunst in Galizien im Jahre 1855.

[6]              „Gazeta Lwowska” 1854. 15. IV.; 19. IX.

[7] На основі статуту від 15 травня 1880 року школа „зреорганізована та замінена на консерваторію музики” декретом намісництва (1. 048. 36).

[8] SMP, т.ІІ.- S.176-77; L.T.Błaszczyk, Dyrygenci…, s.259-260.

[9] Українська музика. – Стрий: Супром, 1937. – № 7,  стор.  94.

[10] Цікаво, що недержавна (а отже – без державної  підтримки) консерваторія ГМТ-ПМТ за кількістю учнів на поч. ХХ ст. була однією з найчисельніших у Австро-Угорщині, а у 20-і рр. – першою у Польщі.

[11] Це приміщення було спеціально збудоване у 1906 році для заснованої 1853 р. консерваторії Галицького (з 1919 р. – Польського) муз. т-ва.

 Автор тексту: Любов Кияновська

Автор фото: Сергій Горобець