28 листопада 2019 року у Львівській філармонії відбулася мистецька акція, яка ознаменувала початок ювілейних урочистостей святкування знаменної дати – 175-ліття Львівської національної музичної академії імені М. Лисенка – відкриття мистецького фестивалю “Академія”: Мистецтво Майстрів.
Коли глянути в глиб віків, то музична традиція – спочатку в усній, далі – в лоні писемної культури – має свою усправедливлену тяглість наступності поколінь, на які б складні та здавалось неподоланні історичні колізії вона не натрапляла. Тобто, історія навчання музиці в найширшому розумінні цього слова непочислимо давніша, аніж та дата, яку відзначаємо. І коли брати відлік у 175 років – а це буде 1844 рік – то його можна вважати номінально-етапною точкою на гігантичному путівці звукової історії людства. Однак, точкою вельми знаковою і символічною, яка засвідчує появу Музичної Академії у Львові як першого вищого професійного навчального закладу даного типу в Україні. Але й значимість зародження даної фахової музичної інституції на культурній мапі Європи та світу є незаперечною і немаловажною.
Перша половина ХІХ ст. в європейських музичних традиціях шкільництва набирає нових тенденцій, пов’язаних з утвердженням нового романтичного світогляду, який особливу увагу приділяв широкій популяризації музичного мистецтва та його виходу за межі академізму на демократичні засади. Оновлюється і музичне життя Галичини, яке набувало під впливом загальноєвропейських культурних зрушень нових форм. У цей час майже у всій Європі незвичайно інтенсифікується громадське музичне життя, яке викликає гостру потребу в музичних освітніх закладах, які або реорганізуються відповідно потреб часу (Франція, Чехія, Італія, Україна, Англія), або створюються нові, що часто виникають в осередках багаточисленних музичних товариств, постійно розширюючи і розбудовуючи справу музичної професійної і загальної освіти (Австрія, Німеччина, Польща, Росія). Галичина, яка на той час входила до складу Австро-Угорської імперії зі своїм багатонаціональним осердям – Львовом, мала достойні традиції музичного виховання (братські школи, в яких викладався і спів, і гра на музичних інструментах, навчання музики при церквах, костелах, синагогах, музичні класи в академіях, ремісничі цехові осередки навчання, окремі інструментальні чи співочі школи, зрештою, приватний спосіб навчання був найбільш поширеним у сфері професіоналізму), йде у справі розвитку музичної освіти загальноєвропейським шляхом.
Так створювалося в першій половині ХІХ ст. багато європейських музичних навчальних закладів. У Берліні за ініціативою К. Ф. Цельтера на базі співочої академії та співочих товариств організовується в 1822 р. спеціальна музична школа для підготовки професійних музикантів, на базі якої в 1860 р. відкривається Вища школа музики. У Ляйпцігу в 1843 р. Ф. Мендельсон на базі початкової школи Товариства Гевандхаузу відкриває консерваторію. У Петербурзі в середовищі РМТ М .Балакірєв та Г. Ломакін засновують Безкоштовну музичну школу (1859 р.), яка переростає в 1862 р. з окремих музичних класів (нижчого – молодшого та вищого – старшого рівнів) у консерваторію. Діяльність численних англійських музичних товариств та велике пожвавлення концертного життя викликали необхідність підготовки музикантів-професіоналів: з різних музичних класів у 1822 р. створено Королівську академію музики, яка згодом переросла у вищий навчальний заклад. Празька консерваторія та її молодші класи виникли ще в 1811 р., а в Польщі Товариство друзів національної та релігійної музики у Варшаві (школа існувала при товаристві з 1806 р.) та товариство друзів музики в Кракові (1817 р.) в 1841 р. відкриває загальну музичну школу. Ю. Ельснер (який до того працював у Львові) організовує музичний відділ при драматичній школі в 1814 р., яка в 1821 р. отримує назву консерваторії. Італія початку ХІХ ст. буквально вибухає середніми навчальними музичними закладами: Болонський ліцей — 1804 р. (який аж за 110 років існування отримав статус консерваторії та ім’я Дж. Б. Мартіні в 1914 р.), Міланська школа –1808 р., Флорентійська спеціальна музична школа –1849 р. У Франції в зв’язку з буремними революційними подіями на межі ХVІІІ–ХІХ ст. була проведена реорганізація системи музичного навчання: на базі школи Національної гвардії та Королівської школи співу утворюється в 1795 р. Паризька консерваторія, яка охопила всі вікові категорії (молодші, середні та вищі класи). Подібно як у Відні (створене в 1812 р. за ініціативою громадського діяча Й. Зонлейтнера Товариство друзів музики, що об’єднало широке коло любителів і заснувало музичну школу, на базі якого в 1817 р. була відкрита Віденська консерваторія, задумана спочатку як школа співу). Зазначимо, що процес становлення фахової музичної освіти у світі точився впродовж майже століття. Так, на далекому Північно-американському континенті у США першою була відкрита Л.Мейсоном Академія музики в 1832 р. у Бостоні, а інститут музики Нью-Йорку — у 1854 р.. У Південній Америці, наприклад, Арґентині — у 1822 р. було відкрито першу Музичну Академію, яка перетворилася у консерваторію Буенос-Айресу під егідою А.Вільямса аж у 1895 році. Тобто, у Львові проходили відповідні процеси, актуалізуючи загальносвітові тенденції. Музика ж, яка є єдиною універсальною мовою людства, не має ні меж, ні кордонів.
Автори ювілейної програми “Мистецтво майстрів” відкрили концерт твором аргентинського композитора. Молодий, але уже визнаний майстер — лауреат національних та міжнародних конкурсів Оксана Литвиненко та одна з найдосвідченіших концертмейстерів Академії, Заслужена артистка України Наталія Пелех виконали “Пампеану 2” для віолончелі та фортепіано Альберто Жінастери. Артисти якнайкраще вловили своєрідну стилістику композиторського почерку одного з провідних аргентинських модерністів, даний твір якого належить до періоду так званого “психологічного (глибинного) фольклоризму”. Замилування краєвидами та автентичною культурою Аргентини (дуже яскраво були підкреслені вишукані первістки характерних для регіону Пампео ніжно-пристрасного танго мілонги чи ритмічні інтенсиви традиційної музики гаучо — аналог до українських співців-кобзарів лише з гітарою) у оправі музично-виразової стилістики першої половини ХХ ст. продемонструвало перед слухачами оригінальну аргентинську рапсодично-поемну композицію. Цікавим у цьому творі було органічне поєднання народних джерел далекої історичної перспективи та сучасних виразових засобів, що підкреслювало животворну тенденцію тяглості традицій, кореспондування минулого з сучасним, симбіоз яких у переважній більшості випадків стає запорукою цінності музичних опусів. Витриманий у аристократичній звуковій барві, некрикливо-віольний звук солюючого інструменту, тонке динамічне та агогічне нюансування, достоту вибаглива ритміка та імпозантна манера композиторського викладу музичного матеріалу дозволили виконавицям створити справді майстерний дует, в якому вражали не лише високотехнічна вправність, але і високі художньо-мистецькі якості, ансамблева рівновага та вчулена милозвучність, за якими так “стужилися” людські серця у техногенному урбанізованому світі.
Очевидно, все, що відбувалося в нашій музичній культурі – до початку інституоналізації закладу як соціокультурного явища – складало непорушне, тривке та фундаментальне підложжя для створення суто музичної фахової освітньої одиниці європейського зразка. Потреба такої інституції була визнана суспільно-громадською думкою як доконечна, що потверджують десятки листів-звернень до урядів межі XVIII-XIX століть, на яких сотні підписів свідомих громадян Галичини різних професій та національностей (австрійської, угорської, італійської, румунської, німецької, чеської, вірменської, єврейської, польської, української).
Отож, ще з 1822 р. зі Львова надсилаються листи до наслідного принца Фердінанда та намісника цісаря з проханням дозволу відкрити товариство для музичного вишколу в Галичині (Центральний Державний Історичний Архів Львова (ЦДІАЛ) Фонд 146, Опис 1, Справа 1442, ст. 4-16.). В них згадуються бажаючі утворити таке товариство – високі сановники, австрійські урядовці, родовиті вельможі та музиканти. Більша частина прохань написана Йоганом Рукгабером (Johann Ruckgaber). Очевидно, що музичне фахове шкільництво було необхідною умовою для розвитку професійного музичного мистецтва в цілому (на відміну від популярного типу загальної любительської освіти, яка уможливлювалася приватними уроками). Тому галицькі музиканти, як і інші тогочасні європейські діячі культури, домагаються введення спеціальної музичної освіти для підготовки професійних кадрів. Ще один лист з 1824 р. з прошенням про відкриття товариства – Musik Vereins – був переглянутий в 1835 р. і схвалений ( ЦДІАЛ, Ф. 146, Оп. 1, С. 1442,. ст. 8). В 1838 р. видано Статут Товариства, якому за найвищим цісарським рішенням від 14 серпня 1839 р. № 21119/ 1537 і за канцлерським декретом від 25 серпня 1838 р. присвоєно назву Musik Verein in Lemberg – Музичне Товариство у Львові . (ЦДІАЛ. Ф 146, Оп. 4, С. 665. У фонді подані справи про організацію Музичного Товариства у Львові за 1822-1865 рр. Статути різних років німецькою і польською мовами: статут 1838 р. – ст. 45-52; статут 1857 р. – ст. 34-41). У параграфі 1 цього Статуту йдеться про відкриття музичної школи у якнайшвидшому часі з навчанням у визначеному приміщенні, з розкладом навчання у днях і годинах (ст. 50).
Наступного, 1839 р. Товариство видає список членів Musik–Vereins, що налічує більше 300 членів з тогочасних австрійських, чеських, угорських, польських, німецьких, вірменських, єврейських, українських іменитостей. Він дозволяє інспірувати справу професійної музичної освіти та заангажованість музичним мистецтвом практично всією громадськістю Галичини. Серед найвищих достойників є прізвища українців Мартина Барвінського (предок композитора Василя Барвінського) – катедрального іспитувача капітули Львівської греко-католицької метрополії, ректора Львівського університету та Михайла Левицького – греко-католицького митрополита. У списку серед урядовців, представників знаті, інтелігенції, духовенства, буржуа, банкірів і фабрикантів є прізвища композиторів – Tonkuenstler: Фелікс Ліпіньскі (брат знаменитого скрипаля Кароля Ліпіньского), Міхал Яцковскі, Й. Ц. Кеслєр, Філіпп Лайно (капельмейстер імператорського теарів у Львові), Вінценз Кіттрен, Йоганн Манна, Іван Лаврівський. Серед музикантів є професори Віденської консерваторії: Йозеф Фішгоф та Йозеф Мерк (придворний віртуоз і член Придворної капели Відня), а також Йозеф Фродль, Йоганн Манна, Йозеф Марек, Йоганн Немес, Антон Заславський, Теодор Зигмунтовскі.
На ст. 21 даного документу окремо виписано вчительський склад Товариства, адже метою Musik Vereins була в першу чергу професійна підготовка музичних кадрів. Так, серед викладачів є Йозеф Башни (композитор і капельмейстер католицької катедри), скрипаль Йозеф Брох, духові інструменти викладав Карл Брунґоффер. Першим музичним директором був Йоган Рукґабер, а його заступником – Йозеф Башни. Перше десятиліття діяльності інституції було оцінено дуже високо, при тім — найвищими музичними силами Європи.
Визнавали тотальне музиколюбіє львів’ян і численні славетні гастролери, які неодноразово відвідували наше місто. Між ними – і Ференц Ліст, який на запрошення Й.Рукгабера гостював майже цілий місяць (квітень-травень 1847 року) у Львові, даючи при тім 8 концертів та численні майстер-класи юним музикантам (а pro pour — у Львові довгі роки викладав учень Ф. Ліста піаніст чеського походження Людвік Марек). В одному з концертів виступила на одній сцені в дуеті з Лістом Софія Борер — учениця Рукгабера, який також приймав участь у цьому концерті. І зовсім невипадково визнана віртуозка та блискуча піаністка, Народна артистка України Етела Чуприк — знана лістіанка (адже їй підвладні найвибагливіші гіпер-віртуозні композиції цього гіганта фортепіанного мистецтва) подарувала ювілею Академії одне з найвитонченіших у плані емоційно-чуттєвого та лірично-сповідального сенсуалізму полотно з виняткового фортепіанного циклу “Роки паломництва” Ференца Ліста – “Сонет Петрарки”. Подарунком любові рідній Alma Mater можна вважати цей прерозкішний номер, який вкотре довів, що майстерність видатної артистки пролягає не лише у площині трансцентальної складності технічної досконалості, але її піанізм наділений небуденними, воістину високоромантичними якостями душевного красномовства. Надделікатні туше, оксамитовий звук, пристрастний ліризм єднаються у її грі з притаманною свободою і широтою вислову, імпровізаційною невимушеністю та неупередженістю інтерпретації. Е. Чуприк постала як справжня володарка “високих поетичних гармоній”. І якщо в лоні Академії школяться і викладають музиканти такого класу, то це – один з найвищих “знаків якості” цього закладу.
Повертаючись до історії ЛНМА ім. М.Лисенка, зазначу, що у Ф. 146, Оп. 1, С. 1442 ЦДІАЛ зберігаються листи та багато інших рукописних документів впродовж 1822 – 1856 рр., в яких часто йдеться про стан Галицького Музичного Товариства (ГМТ) і, зокрема, його музичної школи (фінансові звіти, описи професійного зростання учнів, характеристики педагогів та учнів, описана освітня та концертна діяльність) Цей фонд містить переписку з президентом надворної поліції та губернським президентом в справах ГМТ з додатковим списком його членів. Таким чином, існує підтвердження, що фахова музична інституція у Львові не припиняла свого існування до 1848 р. і в подальший період, хоч саме революційні події у Європі перервали розвиток багатьох установ і в Галичині. Зокрема, через гарматний обстріл загорілося приміщення Товариства, а левина частка документів з унікальними нотними раритетами загинула у вогні. Проте, попереднє десятиліття (1838-1848 рр.) дає підстави вважати, що професійна музична інституція готувала музичні кадри для оркестрів, театрів, сольних виступів та найважливіше – придворних та митрополичих капел (мрія кожного тогочасного музиканта, оскільки платня була в них дуже пристойною), а також майбутніх композиторів. З документів Товариства довідуємося, що набір учнів проводився з родин членів ГМТ (діти 9-15-ти років), а після закінчення навчання випускники школи ангажувалися до професійних музичних колективів, зокрема, до катедральних та оркестрових придворних чи оперних капел вони вступали поза конкурсом, як звершені фахові музиканти. І ця традиція зберігається і ревно відстоюється до наших днів упродовж всієї історії Академії.
Саме таку характеристику давав славнозвісний вчений-музиколог Адольф Хибінський своєму учневі, який по завершенні студій у Вищому музичному інституті імені М.Лисенка, брав лекції у професора, що визнавав кожне технологічне завдання звершеним мистецьким опусом. Це був один з кращих представників галицької композиторської школи – Нестор Нижанківський. З-посеред його численних солоспівів було обрано твір Нестора Нижанківського на слова Романа Купчинського “Засумуй, трембіто”, який прозвучав у виконанні Заслуженої артистки України, великої сподвижниці національного відродження – Лілії Коструби, чия невтомна промоція вокальних творів українських композиторів гідна подиву. Заслужена артистка України Ярослава Матюха, яку справедливо вважають ветераном серед концертмейстерів, досвід сценічної та педагогічної майстерності якої позаконкурентний, з високим смаком і дивовижною музикальністю провела фортепіанну партію в цьому і наступному номері. Ним став один з найбільш пописових творів ще одного іменитого галичанина, 110-літній ювілей якого святкується цього року – обробка народної пісні “Чотири воли пасу я” Анатоля Кос-Анатольського. З питомою українською натхненністю та виразом співачка лише у двох творах торкнулася і трагічних сторінок української історії, так співзвучних сучасним військовим подіям, віддаючи честь і шану всім загиблим за Україну, і накреслила безмежну широту лірико-пісенного обшару української душі, нерозривно пов’язаної з рідною природою, що в ментальному вимірі становить один з мегатекстів національної культури. Співані замалим чи не по цілому світі, ці композиції входили в репертуар найславніших співаків, в тім – питомців Академії, розносячи крізь призму мистецького чину славу української музики, приносячи небувалі творчі дивіденди і сьогоднішньому соленізанту – ЛНМА ім.М.Лисенка.
Гідність, усвідомлення культурної самоцінності та природного музиколюбія Львова викликали активне нуртування ідей та дій стосовно організації власної Музичної Академії – попередньо школи, консерваторії при вкрай необхідному музичному товаристві, яке отримало свій офіційний статус як Musik Verein in Lemberg на межі 1838-1839 років. Ці прагнення були суголосними не лише сучасним європейським процесам, але живилися взірцями Києво-Могилянської Академій, багатими традиціями Глухова. Ставропігії чи Острога. Так, музична школа при Musik Verein буквально за п’ять років усталила провідні музичні відділи – вокальний, струнно-смичковий, фортепіанний, духовий, органний та охопила триступеневу структуру вікового поділу на молодшу, середню та старшу школу, що дає підстави вважати її сформованою навчальною інституцією, додавши при цьому і факт державної, доволі суттєвої, дотації. Відкриті професором В.Камінським документи свідчать: з 1844 року “Інститут музики” – така назва починає фіґурувати у документації – став повноцінно функціонувати як багатопрофільний музичний навчальний заклад, про що зазначається в офіційному державному реєстрі “Schymatismus” за 1844 р., розділ “Заклади освіти і викладання (Unterrichts- und Bildungs – Anstalten)”. Це і стало підставою для “оновлення” стартової дати зародження Академії та відзначення урочистого ювілею на державному рівні за Постановою Верховної Ради України № 2654-VIII від 18 грудня 2018 року.
В процесі підготовки цього матеріалу до заслуг Академії додалася ще одна державна нагорода – відомий львівський піаніст, її випускник, тепер професор, великий популяризатор сучасної музики, і в цьому сенсі – один з унікальних українських музикантів Йожеф Єрмінь був удостоєний звання Народного артиста України. Він виступив на ювілейному концерті з твором сучасної композиторки – також питомиці та викладачки Академії, лауреатки Національної премії імені Тараса Шевченка Богдани Фроляк. Тандем співтворчості цих достойних музикантів був представлений оригінальною фортепіанною композицією “Штюк”. Так, авторка, віднявши типову для музичної традиції першу складову усталеного терміну “концерт-штюк” (визначальною ознакою цього жанрового різновиду і було власне ефектне концертне виконання), неначе апелює до інших значень слова – чи то буде частина, кусень (наприклад, хліба, як переважно вживається в німецькій мові), а чи… до мірної одиниці білого вина, яку використовують у Німеччині в регіоні Рейнгессен, що складає аж 1200 літрів! – а чом би і не пожартувати? Асоціаціативних рядів, запропонованих автором та виконавцем безліч, а моделювання сучасних структур музичної тканини з притаманною для композиторки вишуканістю та імпозантністю репрезентувало цікаву дещо абстрактну концертну штуку – попросту довільний, нічим не обмежений мистецький акт, який блискуче втілив майстер прочитання модерної, нео-авангардової фортепіанної музики. І цей номер програми ще раз засвідчив, що в Академії не лише дбайливо опікували традиції минулого, крокували співмірно з сучасністю, а й сміливо дивилися в майбутнє, експериментуючи та проектуючи далеко завчасні явища музичної культури (і як тут не згадати винаходи в царині композиторської техніки світового значення, зроблені Василем Барвінським, якому належить перше в світі застосування кластеру та варіабельних швидкостей – за д-р С.Павлишин).
Так точився шлях нашої Академії, який триває, не дивлячись на історичні колізії та непрості події, до сьогодні. Велику увагу дослідженню цього інспіруючого процесу присвятило чимало науковців (виділю імена З.Лиська, В.Витвицького, особливо Л. та Т. Мазепів, Л.Кияновської), а загально всі праці на цю тему можуть скласти грандіозну епопею. До вікопомних віх становлення як узагальнення історичного сумарного досвіду належить вищевказаний період становлення і розбудови під протекторатом Йогана Рукгабера та Кароля Мікулі.
У Статуті відродженого після військових подій в 1853 р. ГМТ (ЦДІАЛ, Ф.146, Оп. 66, С. 1424) ще раз підтверджується провідна ідея його заснування – музична освіта, вишкіл: Statuten des Vereins zur Befoеrderung der Tonkunst in Galizien. Вказана і точна дата цісарського рішення від 14.08.1838 р. відкрити дану організацію, на відновлення якої видано наказ від 8.11.1851 р. № 11037 (ЦДІАЛ, Ф. 146, Оп. 66, С.1425). Документи подальших років засвідчують, що молодше і середнє професійне музичне шкільництво розвивалося, але тепер уже під опікою і з огляду на зростаючі фахові вимоги вищої школи. Інформацію про це зустрічаємо в наступних документах: Заяви та звіти ГМТ від 1.01.1854 до 1.08.1855 р.; Витяг зі Статуту 1855 р. (ДАЛО, Ф. 3, оп. 1, С. 1655), в яких подано кількість учнів, відділи, серед дирекції – Й.Рукгабер, Гофлінгер, д-р Чайковський, д-р Маліновський, д-р Малль та заступник протектора Кальберг. Детальна інформація міститься і у Переписці з Міністерством віросповідань і освіти, Львівським окружним управлінням, Магістратом Львова про існування ГМТ з 1851 по 1856 рр.(ЦДІАЛ, Ф. 146, Оп. 66, С. 1424) та за 1856- 1883 рр. (ЦДІАЛ, Ф.146, Оп. 66, С. 1425). У Звіті дирекції ГМТ за 1865 р. (Державний Архів Львівської області (ДАЛО), Ф.3, Оп.1, С.2384), серед членів мистецького відділу знаходимо о.Іван Лаврівського, а мистецьким і навчальним директором значиться Кароль Мікулі. Заклад нараховує 102 учні, а серед предметів особливо виділяються фортепіано (34 учні), хоровий спів (28), гармонія та композиція (18). Опис стану справ від 1869 р. (ЦДІАЛ Ф.146, Оп. 66, С.1424) підтверджує, що директором консерваторії є на той час Кароль Мікулі; в документі подано фінансові звіти та результати педагогічної діяльності а також концертних виступів учнів. Звіт Товариства за 1873 р., в якому йдеться про утримання консерваторії ГМТ, де навчається вже близько 200 учнів ще раз підтверджує основну мету Товариства: “розвивати музику в краї, а зокрема дбати про ґрунтовну науку і в цьому мистецтві”. В даному документі йдеться і про державні субсидії – 1000 злотих річно з Відня та 315 злотих зі Львова. Протектором Товариства як раніше є намісник Галичини і Людомерії (ДАЛО, Ф. 3, Оп. 1, С. 1655).
Значне розширення освітнього музичного процесу відбувається на зламі ХІХ-ХХ століть, коли у Львові активно функціонують аж три вищі музичні заклади – первинна австрійська консерваторія ГМТ (з 1839 р.), польська Музична консерваторія ім.К.Шимановського (з 1902 р.) та український Вищий музичний інститут імені М.Лисенка (з 1903 р.), не враховуючи численних приватних та спеціалізованих музичних закладів вищого та середнього рівня. Загалом у Львові вирувало музичне життя, а навчання музиці стало чи не всезагальним пріорітетом містян. Полінаціональні зв’язки давали ту особливу, унікальну атмосферу, яка творилася на ґрунті взаємообмінів та взаємовпливів з відчутною долею конкуренції, що приносило очевидні позитивні результати зросту. Однак, при цьому плекали та дотримувалися принципів іманентної національної специфіки, адже суверенність музичного менталітету кожної нації як невід’ємної комплементарної частки культури вселюдства неможливо підмінити жодними конгломератними утвореннями. Десятки музичних товариств з означеною національною ідентифікацією, функціонували в той час на Галичині, проектуючи достойні міжкультурні відносини. Ймовірно, виходячи з безпосереднього суспільно-мистецького досвіду, зафіксувалася ідея погодження осібно національного з загальнолюдським. Це дає підставові засади до окреслення типу міжкультурної комунікації як одного з провідних впродовж цілого історичного шляху Академії. Та сповідуючи знакове Шевченкове “і чужого научайтесь, свого не цурайтесь…” музичне життя Львова продемонструвало приклад вільного розвитку (звісно, не униклося політичного тертя, яке нівелювалося прикладами співпраці кращих предтавників різних культур) всіх національних шкіл, що складали розмаїтіу мапу населення міста. Та складні історичні колізії спричинилися до того, що автохтонна культура населення краю (а вона і є первинно визначальною у геокультурній проекції) змушена була переживати і важкі періоди занепаду, що межували з етапами відродження та злетами, а гострота ліній амплітуди цих коливань відчутна і в сьогоденні.
З історично зорієнтованим музичним свідченням самоцінності української музичної культури виступила Народна артистка України, професор, одна з найяскравіших бандуристок межі ХХ-ХХІ століть – Людмила Посікіра. Питомий український інструмент та сформований уже в лоні академізму своєрідний стиль вокально-інструментального виконавства був репрезентований артисткою в композиції Федота Кучеренка до слів Тараса Шевченка “Плач Ярославни”, в якому Л.Посікіра дослівно з лицарською гідністю і мужністю, задіюючи пребагатий технічно-виконавський арсенал змалювала неймовірну часову траекторію, що охоплювала високу трагедійну поетику від княжих часів через драматичну вимовність козацьких дум до плачів-голосінь, які і зараз вкривають українську землю. Потужний голос, майже що ораторського складу, високий тонус емоційної напруги, виняткова декламаційно-речитативна манера в поєднанні з практично оперним вокальним потенціалом створювали неймовірно сильне враження, яке підкріплювалося і оркестральністю звучання її бандури. Адже саме цей інструмент став найяскравішим символом-емблемою українства в просторі музичної культури вселюдства, торкаючись струнами, зболеними і спережитими стражданнями стількох поколінь речників свого народу – кобзарів, людських сердець, викликаючи щире і непідробне захоплення світу. Розкішний український стрій підкреслював красу артистки, надаючи цілісності та звершеності художнього образу мисткині. Чудова високопоетична лірика пісні представника шестидесятництва Олександра Білаша на слова Дмитра Чередниченка “Журавлі” у виконанні Л.Посікіри вкотре продемонструвала незбагненну і незрівнянну, унікальну співочу природу української душі. Бо таки саме вона, як базова домінанта менталітету внесла у духовну скарбницю людства чи не найдорогоцінніші клейноди слави, до вагомого числа яких саме Львівська Музична Академія має безпосередню причетність, і неможливо не назвати хоча б одне, зате як значиме ім’я – Соломії Крушельницької.
Зрештою, неможливо вичислити всіх чи навіть обраних з найдостойніших, бо на це потрібно не один фоліант, тому, оминаючи силу-силенну фактів та імен, спробую в цьому артикулі узагальнено визначити суть і сенс такого явища як ЛНМА ім. М.Лисенка в контексті не лише національної, але й світової культури. Від початків існування до сьогодні – Академія, неначе планетарна система, утримувала в своїй орбіті потужні сили, в тім – зірок першої величини світового масштабу. Виєднуючи часову вертикаль з горизональною площиною акціональності в довільно взятий період, проте, інспіруючись днем сьогоднішнім, доцільно розглянути Академію хоча б у трьох глобальних іпостасях. Насамперед – навчальній. Її завжди живили неординарні, цікаві, прогресивні ідеї. Блискучий тандем: високофаховий викладацький склад з не менш талановитою молоддю самовіддано торували шляхи досконалості у десятках музичних професій, і немає посеред них жодної, в лоні якої Академія не виказала б своїх здобутків, визнаних світом. Перебуваючи в постійному розвитку та удосконаленні, Академія живила своїми силами не лише мистецькі крайобрази найближчої дистанції, повсякчас працюючи на розвій культури рідного краю, намагаючись виєднати та асимілювати найпрогресивніші ідеї та напрямки загально-європейської та світової музичної освіти. Зберігаючи при тім ментальні питомі особливості, що і давало підстави до появи численної плеяди яскравих і неповторних особистостей. Безперечно, що непересічні одиниці, кому на долю випало зазнати великої слави – це свого роду емблеми Академії, та не менш важливим і ґрунтовим завданням завжди було створення умов для високофахової неупередженої підготовки всіх музичних кадрів. Це, вочевидь, було розумінням того, що сенс навчального закладу вимірюється не лише у надпотужних дицибелах аплодисментів на великих світових сценах, але й створенням відданих працівників на педагогічній чи виконавській ниві, без мурашиної праці яких годі сподіватися на появу зірок. Крізь хащі та захмарене небо – не побачити ні сонця, ні зірок, тому надважливим завданням Академії у всі періоди її діяльності було плекання музичного саду – від найрозкішнішого дерева до найнепоказнішої квіточки. Звідси, одним з надважливих завдань було створення плеяд-сателітів, як це сталося з відкриттям філій (мікро-консерваторій) по цілій Галичині, зініційоване В.Барвінським та С.Людкевичем, який небезпідставно назвав даний факт унікатом в музичній освіті Європи. З іншого боку – викладацький склад Академії удосконалював свою майстерність у вищих школах Європи, привносячи у рідні стіни новації та прогресивні тенденції австрійської, чеської, польської, німецької, італійської, французької, російської та багатьох інших шкіл, формуючи при тім власне неповторне обличчя. І це дало колосальні висліди: адже сотні випускників розгорнули свою діяльність замалим чи не у всіх країнах світу, навзаєм закладали підвалини музичної освіти та культури інших країн, наприклад, як це сталося з Модестом Менцинським у Швеції. Вимірність множинного резонансу Академії вражаюча, а вичислення цього резонансу можна проводити у балах найвищої фаховості.
Такої оцінки заслуговує і один з найбільш пописових творчих колективів Академії (а їх у резервах закладу немало) – оркестр з європейським іменем – “Академія”, історія якого триває кілька десятків років. Кожен виступ цього студенського колективу, бренд якого уже давно здобув собі славу майстра серед майстрів – справжнє свято і тріумф найвищої художньої насолоди і незабутніх вражень. Ведений такими величинами музичного бомонду як Мирослав Скорик, Ігор Пилатюк, Артур Микитка, біля витоків якого стояли видатні музиканти Леся Деркач, Матіас Вайцнер, цей оркестр є незаперечною гордістю ЛНМА ім.М. Лисенка. Отож, коли на сцену вийшла ця струнна “капела молодих генералів” (що ж, можна без сумніву дозволити собі порівняння з “22 скрипками короля” французького двору Людовіка ХIV, якими управляв Ж.-Б.Люллі чи “капелою мангаймських генералів” ), під проводом своїх адміралів – Народного артиста України, професора, академіка, ректора ЛНМА ім.М.Лисенка Ігоря Пилатюка та Народного артиста України, професора Артура Микитки – зал очікував чергового мистецького звершення. І ним став твір феноменальної філософської глибини композитора, ім’я якого є чи не найбільшою гордістю Академії – Мирослава Скорика, світовий розголос музикиякого є фактом звершеним, і те, що вона звучить по цілому світі – ще однин штрих до світового іміджу ЛНМА ім.М.Лисенка. Дивовижно вчулена Memoria з вишуканим флейтовим соло – професор Андрій Карп’як – перенесла слухачів у сфери роздумів, медитації, у сфери кореспондування з минулим, у найзагадковіші екзистенційні виміри людської пам’яті. Звучання оркестру, який то зливався воєдино у рівномірно-витриманому русі однолитого часу, то розходився у тонких поліфонічних площинах-стрічках, що відкривали все глибші і глибші рівні доторків музичної матерії до щораз нових зон цього філософсько-абстрактного, а одночасно реального, властивого кожній людині, поняття пам’яті. І вкотре Ігор Пилатюк продемонструв з цим молодіжним оркестром вершинну майстерність: досягнути “зворотньої перспективи”, в певному сенсі самозреченості артистичної екстравертивності, злитися з пульсарами багатовимірності часів (так-так, саме часів – різних людей, різних народів, різних епох), які умиротворено коливалися неначе у вселенських просторах, недарма ж існує теорія космічних струн, які і є основою Вселенної. То кому ж як не струнному оркестрові можна доручити відтворення цих невидимих часопросторових, всюдисутніх, задзеркалених у безвимірність космічних струн, які бережуть пам’ять Всесвіту від початків його еволюції. І тільки соло флейти, немов душа однієї людини, немов одне серце сповідалося , ведучи діалог з часом, зі своєю пам’яттю, з вічністю… Адже саме звуки флейти, її тембральні і частотні якості, здатні були, на думку наших предків, долинути в потойбіччя, донести свої думки, жалі і радощі тим, хто відійшов у засвіти, відлетів у вирій. Цей номер було присвячено всім митцям Академії , хто уже поза часом і пам’ять про кого вона дбайливо береже, в тім, останній втраті – довголітньому професору, видатному музикантові Вячеславу Цайтцу, який, як і сотні попередників, вписаний в пропам’ятну книгу ЛНМА ім.М. Лисенка. І це – ще один знак академічної спільноти – вчити не лише технічній вправності, а кшталтувати, формувати світогляд студентів, передаючи їм пам’ять поколінь, “без якої – за словами І.Пилатюка – неможливе жодне, природньо – і музичне майбутнє”…
Кропітка навчально-виховна сфера на вузівському рівні органічно пов’язана з творчою, концертно-виконавською діяльністю (друга іпостась). Так, студентська молодь апробує свої сили під мудрим патронатом досвідченого професорсько-викладацького складу, який задає тон, віднаходячи спільні інтонації, суголосні і викликам сучасного світу, і виступаючи останнім мужнім форпостом, хранителями великої духовної скарбниці світської, сакральної та народної музики. Видатні артисти, науковці, діячі разом зі своїми талановитими питомцями, серед яких чимало лауреатів престижних мистецьких змагів, уже само собою є комплементарною часткою національної – симптоматично – світової культури. Свідченням цього є реалізація численних концертів, фестивалів, конкурсів, здійснення записів та нотних видань, теле-радіо та інших програм, поява ґрунтовних наукових праць, артикулів, проведення міжнародних, всеукраїнських та регіональних симпозіумів, конференцій, семінарів тощо. Великі сцени різних країн, міжконтинентальні маршрути творчих контактів, широке міжнародне співробітництво – також “працює” на всезростаючий рейтинг Академії. Так, цьогоріч у вперше проведеному в Украні рейтигу національних ВНЗ – ЛНМА ім.М.Лисека посіла ШОСТЕ місце!!!!! – це неймовірно високий показник. І треба сказати, що на зламі тисячоліть, в дуже непростих умовах Академія набрала надзвичайно високих обертів.
У суто оркестровій якості постав колектив “Академія”, блискуче репрезентуючи один зі своїх хітів – “Медітанго” Астора П’яцолли. Свобода руху, творча розкутість, виквітна пластична оправа кожної фрази витворювали яскраво колоритне, екстравагантне танцювальне полотно. В ньому поєдналися і пристрастна гострота та імпровізаційна примхливість танго, і глибока емоційно-лірична чуттєва нота. Оркестр вкотре довів, що його творчий потенціал надзвичайно широкий – від взірців високої класики до естрадно-популярної музики, кращі зразки якої постають у його виконанні як достойні високомистецькі опуси. Картинна, майже що дослівна візуалізація перцептивного звукопростору захопила весь зал, наповнюючи його флюїдами уявно-ірреальної та водночас реально-відчутної танцювальної стихії. Творча співдія молодих музикантів і Маестро вражала своєю невимушеністю, якимось дивовижним відчуттям природної атмосфери вільного музикування, здавалось, що диригент, в творчому енергетичному запалі ритмічних перверзій чи навпаки – замилуванні гронами виквітних співучих мелодичних перебігів веде діалог з кожним музикантом, досягаючи взаємопорозуміння, вільної захоплюючої співпраці, коли “усі з усім – одне”. І це ще одна визначальна риса Ігора Пилатюка – з одного боку – вимогливий перфекціоніст (бо нотний текст завжди вимагає над-точного відтворення, відточеності до найменших деталей, вивіреності до йоти, у чому криється запорука професійності), з іншого – вирозумілий керівник, творча, іноді ризкантна та художня натура митця та реального практикуючого артиста дає те щасливе поєднання раціо та емоціо, яке відчутно і у його ректорській діяльності.
Проводячи історичну вісь 175-річчя: “від Рукгабера до Пилатюка” принагідно назву низку найвагоміших очільників Академії, імена яких уже вписані на скрижалях світової музики – Кароль Мікулі, Мєчислав Солтис, Станіслав Людкевич, Василь Барвінський, Микола Колесса, Зенон Дашак, Марія Крушельницька. Та можна сміливо констатувати, що саме в останнє 20-ліття ЛНМА ім.М.Лисенка стала першорядною зіркою на небосхилі музичної культури України, яка щораз більше розсвічується на європейських та світових магістралях. Розглядаючи Академію як одноосібне інституційне явище (третя іпостась), розуміємо, що це складний багатокомпонентний організм, кожна ланка якого в комплементарній цілості творить те культурно-мистецьке диво, свідками якого ми є тут і зараз. Навіть не намагаючись охопити всі видимі і невидимі площини від мікрона до макро-об’єкту, все ж таки назву кілька фундаментальних складових. І почну від господарської частини, бо інституція – насамперед передбачає будівлю, яка дуже добре задбана у плані умов праці (чистоти, акуратності, комфорту, харчування), а той грандіозний ремонт та новації, що відбуваються на наших очах – викликають подиву гідне захоплення. Покращення коштовної матеріальної бази в плані інструментарію, оновлення приміщень, початки технічної реорганізації високопрофесійного функціонування архівних та бібліотечних фондів. Не менш важливою є сумлінна та відповідальна праця адміністративного корпусу, бо інституція – це і державні документи, і звітність, ііі, зрештою, і наш хліб насущний, який завжди точно і скурпульозно нараховує бухгалтерія. Це факультети, де вирує активне студентське життя, яким невтомно опікується зі своїми структурними ланками секретарів, лаборантів еtc. деканат. Ведучі кафедри Академії структуровані за видами спеціалізації – теоретичні, виконавські чи гуманітарні – репрезентують високий науковий статус, який зріс за останнє 20-ліття майже на 80 відсотків. Надважлива роль у цій ділянці належить відділу аспірантури та Раді по захисту дисертацій, де вчені звання здобувають науковці не лише з цілої України, а і з-за кордону. Мудро і виважено кермує і верховний орган Академії – суцвіття високих достойників – Вчена Рада. І врешті на піку всієї інституції знаходиться ректорат, який очолює професор, академік, Народний арист України Ігор Пилатюк. Цю людину універсалістського типу (ректор, артист-виконавець, вчений, педагог, діяч) сміливо можна вважати головною рушійною силою, виходячи з фахової специфіки, дозволю собі нагородити етимологічно скрипковим епітетом – perpetum mobile, енергія, сподвижництво якого заслуговують найвищих реляцій. Зрештою, левина частка осягнень, про які говорилося вище є заслугою саме Ігоря Пилатюка, чесноти і здобутки якого не лише визнають вдячні сучасники, але безсумнівно гідно оцінять прийдешні покоління. Так, найбільш знаковими, переломними подіями стали переведення консерваторії-інституту у високий ранг Академії, здобуття статусу національного закладу України, відкриття аспірантури (включно з докторантурою) та Вченої ради з захисту дисертацій, кількох нових факультетів та кафедр, врешті, і цей знаменний ювілей.
Концентром святкового вечора, піковою точкою програми стало виконання однієї з монументальних композицій Мирослава Скорика – Третього фортепіанного концерту, представлений ще однією соленізанткою, уродини якої співпали з початком святкувань – професором Академії, Заслуженою артисткою України Оксаною Рапітою. Публіка щедро обдарувала оплесками іменинницю під час вітань ректора, проте, ще більше рясних аплодисментів артистка отримала після фантастичного виконання цього непересічного художнього полотна. У співдії солістки, диригента Ігора Пилатюка та незмінного капельмейстера і першої скрипки оркестру Артура Микитки ця філософсько-концептуальна епопея була розіграна за найвищими канонами драми. Юначий оркестр, навіть ведений найдосвідченішими майстрами – чи зможе він прожити пережите, чи зможе він, пірнаючи в екзистенційно-сповідальні глибини, винурювати у “жорстоку правду життя”, переставлятися, ховаючись в молитву чи у мрію, щоб знову і знову приймати виклики часу, виклики долі? Варто відзначити при тім і небувало насичену складність скорикової партитури, що вимагає величезної підготовки і неабиякої вправності. І оркестр показав себе як абсолютно зрілий, мистецьки довершений колектив, який гідний бути номінованим у розряд майстрів – черговий плюс у діяльність інституції, її справді академічний рівень. Пригадуються Моцарт чи Березовський, які отримували це звання по закінченні студій у Болонській академії. Можливо, такий прецедент стане колись вірогідним і для Львівської академії. Та згадавши ці імена, мимовільно задумуєшся і над обраністю митців, і над жорстокістю та неправедливістю світу, і над тим, що попри все – треба жити. Оптативний модус життєвої енергії Оксани Рапіти став своєрідним інтерпретаційним вектором, органічно співмірним щодо прочитання та розкриття ідейно-образної суті цього концерту М.Скорика. Феноменальне звукобачення та звуковідчуття піаністки наділеної незвичайно широким спектром виражальних ресурсів фортепіанного мистецтва, завжди окрилене і сповнене, навіть при відтворенні найтрагічніших моментів, якоюсь незборимою силою духу. Проживши у звуках безліч фаз людського буття, навіть його болючих коливань-дихотомій між вірою і зневірою, надією і безнадією, осягнувши майже що воплочення омріяного світла і щастя, спадаючи у біль стагнації під ударами великого барабану приреченої незворотності – виконавці виказали той найвищий рівень мистецького прозріння, коли у діалозі зі слухачами сповняється риторична формула movere-delectare-docere – розповісти-просвітити-зворушити. Браво і дякую Оксана Рапіта, Ігор Пилатюк, Артур Микитка та оркестр “Академія” за це велике одкровення…
Та попри, творений купно, насправді привабливий імідж інстиуції, існує ще якийсь невловимий дух, virtus arete, характер, своєрідний і неповторний ментальний образ Академії. Що найсуттєвіше, найголовніше, чим відріняється цей навчальний заклад з-поміж багатьох? Насамперед, великою працьовитістю і відданістю обраній справі, самопосвятою багатогодинних проб, пошуків, вправлянь, заради непомірно меншого у пропорційному співвідношенні спалаху концертного буття на сцені, віддаючи-даруючи плоди своєї праці людям. А ще – творчою харизмою, взаємоповагою та розумінням, справді сповідуванням культурних ідеалів, жертовністю і гуманністю, адже як часто реалізують студенти результати свого навчання пліч-о-пліч на одній сцені разом з наставниками, які плекають цей дивовижний сад талантів. І кожен звуковий мистецький акт виповнює собою нічим не замінимий атом звукової картини світу, що вливається у биття пульсу, удари серця Музики і людей, і землі, і всесвіту. Тому звуковий образ однієї з найдавніших музичних Академій України – це одна з чудових, неповторних і незамінимих ліній у тисячоголосій поліфонії звукової іпостасі і нації, і людства. А мета-ідею чи кредо цього без перебільшення епіцентру музичного буття краю можна окреслити сентенцією Митрополита А. Шептицького – справжню славу і шану в світі отримує той, хто “національне а вселюдське зуміє погодити”.
Саме таким – у тандемі здобутків загальносвітової музики, переосмилених під рукою українського митця, став заключний номер програми: “Сумний блюз” та “Канкан” Мирослава Скорика у чотиручній версії для двох піаністів з камерним оркестром. Поява на сцені репрезентативного родинного фортепіанного дуету Оксани Рапіти та Мирослава Драгана завжди викликає щире захоплення та піднесення у публіки. Що ж, з впевненістю олімпійців, ці майстри демонструють зразки високохудожніх прочитань численних фортепіанних дуетів, серед яких чимало шедеврів, котрі, не так часто фігурують в концертних програмах. І саме цей унікальний ансамбль, що об’єднав двох надзвичайно талановитих музикантів, став заключною кодою, я б сказала, фінальним реверансом програми. У цьому останньому поклоні, як і в житті – “з журбою радість обнялись”. Сумовитий, з далекого американського континенту, афро-американський блюз з відчутними мотивами спірічуелсів-молитов, крізь які прозирали українські інтонеми журливих пісень, немов на єдиному диханні всіх виконавців, у якійсь меццо-сопрановій звуковій оправі дивовижно м’яких та ніжних туше, у взаємно вирозумілих щирих діалогах обидвох піаністів, ще раз розсвітив – уже на прощання – ліричну лінію концерту. А сповнений молодечої сили, завзятості, буйних веселощів, канкан, неначе фейєрверк у віртуозному повнозвуччі та виблискуванні подвійного фортепіанного плюс помноженого на оркестральні барви динамізму, викликав шквал позитивних емоцій. І саме в цьому – такому б здавалось простому, сфокусованому до архетипів, поєднанні місячної ночі і сонячного дня – суть і сенс музики – яка і покликана розділити з людьми їх сум і радість, а найважливіше – упевнити їх в тому, що життя прекрасне і воно продовжується.
Тож у служінні Музиці – одному з найдивовижніших мистецтв, дарованих людині Богом – ЛНМА імені М. Лисенка, святкуючи цей ювілей, вплітає у її чудовий вінок свою звукову квітку. Згадуючи з великою вдячністю і теплотою, низько кланяючись тим, хто своє творче горіння віддав служінню мистецтву, життя яких уже за небокраєм; ґратулюючи усіх соленізантів – усіх студентів, усіх викладачів, усіх працівників, прихильників, доброчинців, меценатів, усіх слухачів, яким Академія дарувала свою музику – усіх, хто був, є і буде причетним до Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка закінчу класичним – Vivat Академія!!!, сподіваючись, що не лише в кожному серці, але й у всечассі історичної перспективи, на всевидящих, всечующих і всезнаючих космічних струнах відлунням зазвучить: Vivat! Vivat! Vivat!
кандидат мистецтвознавста, Ph.D.,
доцент кафедри історії музики ЛНМА ім.М.Лисенка
ЛІЛІЯ НАЗАР-ШЕВЧУК
 |
 |
 |
Світлини Сергія Горобця
