27 жовтня 2024 року у залі філармонії ім. М. Скорика відбулась непересічна подія: львівська прем’єра симфонії № 3 сучасного українського композитора Олексія Скрипника з глибоко особистою програмною назвою «Галина», присвячена пам’яті дружини, що відійшла у вічність. У її виконанні були задіяні блискучі музиканти: академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії диригував один з провідних українських диригентів сучасності Володимир Сіренко, солістом виступив відомий віртуоз, лауреат численних конкурсів скрипаль Назарій Пилатюк. Символічно, що для програми вечора була обрана також симфонія № 4 Роберта Шумана, що слушно трактується дослідниками як рефлексія великого кохання лейпцігського романтика. Таким чином вибудувалась наскрізна лінія концерту: кохання, випробування долі і пам’ять.
У своїй симфонії Олексій Скрипник виразив не лише біль і страждання від втрати найближчої людини, але й увесь спектр переживань, які йому, переконаному українському патріотові, довелось відчути впродовж десятиліття воєнного лихоліття російської окупації його рідного Донецька. Не бажаючи коритись окупаційному режимові, без вагань ще в 2014 році він покинув рідне місто, відмовився від посади ректора Донецької музичної академії і переїхав до Києва. Що повинна відчувати зріла успішна людина, тим більше, така чутлива і емпатична, як композитор, митець, котрому на творчому злеті раптом доводиться втратити все і фактично почати життя спочатку?
Відповідь на це екзистенційне питання О. Скрипник дає у своїй симфонії, в якій в єдину нерозривну образно-смислову цілість поєдналась особиста трагедія і трагедія terra natale – спочатку малої Батьківщини композитора, Донецька, а від 2022 року і всієї України. Тож зовсім очікувано в стилістиці твору рішуче переважає неоекспресіоністична система виразності. Нерідко слухач чується загрозливо в нескінченних дисонантних лещатах, губиться у нашаруваннях блукаючої сонорно-алеаторичної матерії, тривожно завмирає від раптових спалахів і зойків, що несподівано вириваються то з однієї, то з іншої оркестрової групи.
Цілком невипадково також на авансцену виходить тембр солюючої скрипки, яка уособлює голос душі самого автора. Провідна ідея симфонізму як способу художнього світовідчуття – втілення універсалій Всесвіту у звукообразах, гармонізованих у темброво-просторових вимірах, – у Третій симфонії Олексія Скрипника набуває дещо іншого забарвлення. Це пристрасний монолог людини, довкола якої руйнується її світ і вона відчайдушно намагається знайти в ньому хоч якусь точку опори для тіла і душі. Тому і всі «олюднені», позначені ліричною піднесеністю теми доручаються передусім солістові. Надзвичайно експресивно і по-філософськи глибоко передав цей стан у партії скрипки як alter ego композитора Назарій Пилатюк, котрий не просто відчитав художні меседжі, закладені в музичному тексті, але й витягнув на поверхню його підтекст, те, що було зашифровано у півтонах і натяках.
Досконало вибудував форму дуже складного масштабного циклу, в якому окремі частини-фрагменти зливаються у безперервний потік, диригент Володимир Сіренко. Діалог соліста й оркестру – напружений, непримиренний, жорсткий – проведений з винятковою силою і переконливістю. Останнє слово як апофеоз, чи то соліста, чи оркестру, в симфонії відсутнє, проте затихаюча рефлексія скрипки наприкінці інструментальної драми залишає промінь надії. Вона не помирає останньою, як у відомому афоризмі; вона дає сили жити далі.
Любов Кияновська
